17.БЕНКЕТ
«Під час підготовки в Аріс-Атарі загинули двоє.
Першою, в Залі Орденів, була безглузда смерть дварфського принца Ханта. Такою була ціна його гордості і пихи.
А наступного дня, в Палаті Дзеркал загинула ельфійська принцеса королівства Ленмінос Адріель.
По закінченню підготовки в Палаці П’яти Володарів відбувся святковий бенкет. І хоч всі були засмучені через загибель принца і принцеси, спокійна музика та тепла атмосфера дозволили іншим відпочити та відновити свої сили перед майбутньою місією.
А на наступний день після бенкету, на світанку, з лицарями особисто зустрівся голова Ради Магів, Архімаг Ірбіс.»
(«Літописи Вогню»)
Аріс-Атар. Палац П’яти Володарів. Рік 106 Доби Війни, 12 день третього місяця весни.
З середини зали лунала манірна, заспокійлива музика. Каріна стояла на балконі і дивилася на південь, в бік Міріно. Її блакитні очі споглядали зоряне небо. Дивлячись крізь мільярди світів, вона бачила картини свого минулого. Дівчина багато літ думала, що змогла забути про них, але учора в Палаті Дзеркал…
Вона знову спостерігала щасливі дні безтурботного дитинства. Коли могла годинами бавитись в рідному саду, відчувати люблячі обійми батьків…
Вона бачила той день, коли палац взяли в облогу орки та гобліни. Як у середину змогли пробратися два василіска, вбивши її сестру та брата, а матір перетворивши на кам’яну статую…
Бачила день, коли вона, посварившись із батьком, покинула Міріно, і, перетнувши лікроські володіння, зупинилась в Ніарі – одній із ніолських фортець. Згадала тих, з ким пліч-о-пліч доводилось боротись проти сил зла. І, нарешті…
Бачила темноволосого юнака, що стояв перед нею, щойно прибувши в Ніоміддіс, аби стати воїном…
- Каріно. – Леонард вийшов на балкон, тримаючи в руках келихи з вином. Дівчина озирнулась. Він наблизився, передав принцесі один із келихів. – Гарний вечір. – Зробив ковток, і відклав келих на перило балкона. Дівчина зробила те саме.
- Так. – Погодилась вона. – Такий буває рідко – тихий, теплий…
- Не лише він.
Дівчина питально глянула на хлопця і усміхнулась.
- Каріна – принцеса… - Він поглянув на розкішну шовкову сукню, розшиту золотом і перлами, на біле хвилясте волосся, що спадало на її оголені плечі, у очі із загадковим і звабливим вогником. – Елегантна, витончена, чарівна. – Він узяв її руку і поцілував. – Не кожного дня побачиш тебе такою.
- Ти теж зараз на воїна не дуже схожий. – Вона оглянула його з голови до ніг і знову посміхнулась. – Скоріше, на розбещеного принца.
- Ах он воно як?! Дякую за щирість.
- Завжди прошу. – Розсміялась принцеса.
Не випускаючи її руки, він зробив ще один крок.
- Каріно із Міріно, дозвольте Вас поцілувати.
Дівчина нічого не відповіла. Але й не забрала своєї руки, не сказала «ні», а її обличчя не сповнилось обуренням чи запереченням. Воно залишилось таким же спокійним і чарівним, і лише загадковий яскравий вогник в її очах зрадницьки бігав і тихо шепотів: «цілуй…».
Леонард трохи нахилився і торкнувся її губ. Його вільна рука піднялась до її вуха, а далі, плавним рухом занурилася у шовкове море білосніжного волосся. Руки дівчини лягли на його плечі, вкривши долонями шию та потилицю.
- Ходімо зі мною. – Прошепотіла Каріна на вухо принцу і, міцніше вхопивши його за руку, потягла за собою. Леонард здивовано попрямував за дівчиною.
Вони пройшли через бенкетну залу, де розважались решта принців з принцесами, шанахші та деякі придворні діячі, та зникли в одному із коридорів, що вели до нижніх поверхів.
- Куди ми йдемо?
- Терпіння. Зараз побачиш. – Вона загадково глянула йому в очі, посміхнулась, і прискорила крок.
Невдовзі він відчув аромати приготовленої їжі, а разом із ними, почув шум, в котрому почали розрізнятись окремі голоси.
- Кухня?
Вони підійшли до дверей. Юнак штовхнув їх рукою, і вони відчинились. Вмить галас в приміщенні стих, і всі здивовано поглядали на гостей. Першим тишу порушив шеф-кухар, високий, худорлявий, з загостреними вухами та золотистими очима. Ельф підійшов до гостей і вклонився.
- Чим можу допомогти, панове?
- Ми хотіли б дещо приготувати. – Каріна глянула на шеф-кухаря.
- Приготувати, пані?
- Саме так.
- Але ж…
- Так, ми розуміємо, що сьогодні бенкет і у вас багато справ. А ще, про це ніхто не дізнається.
- Добре, пані. – Кухар шанобливо вклонився і відступив, даючи гостям дорогу.
Каріна оглянула кухню, продукти, що знаходились на столах, полицях, у бочках, ящиках та інших посудинах.
- Чи є у вас вершки?
- Так, пані.
- Чудово. Тоді принесіть їх, а ще нам потрібні горіхи, свіжі та сушені фрукти.
- Буде зроблено, пані.
- Що Ви плануєте готувати, принцесо Каріно?
- Потерпіть, принце Леонарде, і все побачите.
Дуже швидко усі необхідні інгредієнти були викладені на столі перед принцесою.
- Добре. А тепер потрібно розділити вершки на три частини, збити і змішати окремо з горіхами, подрібненими свіжими та сушеними фруктами.
Помічники шеф-кухаря взялися до справи. За кілька хвилин завдання було виконано.
- Пані, чекаємо подальших розпоряджень.
- Візьміть срібну тацю. Викладіть на неї вершки з горіхами, тільки робіть це старанно, бо вони стануть основою решті двом шарам. Наступними будуть вершки зі шматками свіжих фруктів, а останніми – сухофрукти. Усе це прикрасьте свіжими ягодами та віднесіть на деякий час у холодник.
- Буде зроблено, пані.
- Коли все охолоне та загусне, принесіть на південний балкон бенкетної зали.
- Так, пані.
Каріна глянула на Леонарда і усміхнулась.
- Ходімо.
- Десерт?
- А краще було б приготувати в день бенкету баранину у винному соусі?
- Звучить, звісно, смачно. Але ти маєш рацію, на один вечір то було б занадто.
Вони залишили кухню і повернулися до бенкетної зали. Невдовзі принц та принцеса знову стояли на балконі і спостерігали за зірками.
- Якщо на мить забути про війну, життя стає прекрасним. Воно сповнюється змісту. В нім з’являються нові, правильні цілі і кожен намагається їх досягти.
Каріна відчувала сильні, і в той же час, ніжні обійми Леонарда. Відчувала тепло його літа, чула стукіт серця.
- Та навіть у час війни люди живуть, кохають і помирають. Намагаються зробити все можливе. Цінують кожну мить, даровану богами. – Вона повернулась до юнака, ніжними пальцями торкнулась його обличчя. – Ти мав рацію, життя – не лише боротьба, але й щастя, яке може відчути кожен.
- Я знаю. – Усміхнувся Леонард і, схилившись, поцілував Каріну.
- Перепрошую… - Закохані обернулись. Біля входу на балкон стояв Ельдор. – Не знав, що тут хтось є. – Ельф розвернувся, щоб піти.
- Зачекайте. – Мовила Каріна. – Залишіться. Ви нам не заважатимете.
- Дякую, Каріно, але я хотів побути наодинці.
- Нам дуже шкода, що таке трапилось з Адріель. Але самотність не вилікує рани, нанесеної її загибеллю. Залишайтесь із нами.
- Гаразд… дякую.
Утрьох вони оперлись на перила балкону. Каріна та Леонард узяли келихи з вином та зробили по ковтку. А Ельдор глянув у нічне небо, розглядаючи чарівне зоряне сяйво та рожевий холод Моріе.
- Чому?! – Ельф, не відводячи погляну від небесних світил, першим порушив тишу. Та його запитання було спрямоване комусь там, у небесах. – Чому вона?
- Цього ми не знаємо. – Відповіла Каріна. Слова здавались натягнутими, наче діставались із глибини серця. – Просто все, що коли-небудь мало початок, обов’язково матиме кінець – це основний Закон існування.
- І Ер-Дівон також?
- Ер-Дівон? Звісно він також. Але смерть Адріелі не пов’язана з ним.
В погляді ельфа застигло запитання.
- Можливо, це прозвучить дивно, але учора ми боролись не з Ер-Дівоном.
- Тоді, з ким?
- Самі з собою. – Знову настала короткочасна тиша. – Ця війна така ж давня, як цей світ і раси, що його населяють. Її неможливо виграти або програти. Те, що трапилось в Палаті Дзеркал – лише одна із сотень чи тисяч битв, які кожен із нас веде протягом усього свого життя. Але в Палаті Дзеркал вона була більш небезпечною.
- Тоді, що убило Адріель?
- Їй не вистачило віри у свої сили. Вона піддалась темряві, що ховалася усередині. І Ер-Дівон цим скористався. Ми боролись проти зла, що живе в нас, але впорались не всі.
- Адріель не була слабшою будь-кого з нас. – Заперечив Ельдор.
- Ні фізична сила, ні багаторічний досвід, ні майстерність тут ні до чого. Навіть вікова ельфійська мудрість не має значення. Її думки, викликані та підсилені сумнівами і страхами – ось те, з чим Адріель не змогла впоратись… - Каріна зробила видих. – Послухайте, Ельдоре, життя та смерть кожного із нас це не лише воля Сестер. Не тільки Доля! Найчастіше ми самі обираємо як жити та коли померти. Свідомо чи ні, цей вибір робимо ми. Але обираючи раз, ми тягнемо за собою вервечку інших, не менш складних рішень. І кожне, кожне з них, корегує наше життя, то подовжуючи його, то обриваючи.
- І все ж Ер-Дівон був там. Я це відчував.
- Не зовсім. Насправді він залишався у своїх володіннях, і звідти слідкував за нами.
- Слідкував?
- За допомогою Дзеркала Правди.
- Дзеркала Правди?!
- Так. Це кіроф Архімага, магічне дзеркало. І оскільки ми перебували в Палаті Дзеркал, Ер-Дівону не потрібно було докладати багато зусиль, аби спостерігати за нами.
- Звідкіля Вам це відомо? – Здивовано запитав Ельдор.
- В дитинстві у мене був гарний учитель. Його звали Борсук, він був шанахші. Дуже старим та мудрим. Борсук поділився зі мною багатьма знаннями та таємницями. А також змусив прочитати усі книги Каменів та Вітрів.
- Книги Каменів? Усі?
- Так. І Вітрів.
- Звісно. Вражає. – Захоплено мовив Леонард. – У мене б не вистачило терпіння.
- Можливо. Та це не головне. Борсук навчив мене керувати своїми думками, використовувати в потрібний момент і в потрібних цілях. Завдяки цьому я змогла побачити Ер-Дівона.
- Побачити? – Насторожено перепитав Ельдор.
- Крізь Дзеркало, за допомогою якого він слідкував за нами.
- І?
- Ер-Дівон сидів на своєму червоному троні із білими сходинами. Його одяг, як і його душа абсолютно чорні. Сам він високий та худий. Одягнутий він був у довгий плащ із широким капюшоном.
- А його обличчя? – З острахом запитав Леонард, пам’ятаючи свої видіння.
- Воно було сховане під чорною металевою маскою. Я намагалася «заглянути» під неї, але…
- Що?
- Він це відчув, і мені довелось відступити.
- Такий детальний опис! У Вас унікальний дар, пані Каріно. Він зустрічається ще рідше, ніж здатність читати думки.
- Що Ви маєте на увазі?
- За всю багатовікову історію ельфів цей дар згадується не більше десяти разів. Володіючи здатністю телепатії, Ви б читали думки тих, кого бачите. А завдяки цьому дару, Ви можете побачити того, чиї думки Вам вдалося впіймати. Ця здатність дає протилежний телепатії результат. Наш народ називає його Даром Мінґраеля – в пам'ять про першого ельфа, наділеного ним. Мінґраель Осяйний був великим правителем древнього роду Співучих Квітів.
- А вважала, що це сила, яку мені дав Грифон.
- Цілком можливо, що в Палаті Орденів вона стала більшою. Але джерело цієї сили заховане у Вас. – Відповів Ельдор. – Колись нам вона знадобиться. Спробуйте вдосконалити Ваші здібності.
- Я подумаю над цим.
Раптом біля входу з’явились два помічника шеф-кухаря з готовим десертом.
- Саме вчасно. – Каріна задоволено глянула на срібну тацю. – Залиште тут.
Помічники поставили страву на столик, що стояв в кутку балкона.
- Чим можемо прислужитись?
- Цього буде достатньо. Далі ми впораємось самі.
Слуги низько вклонившись, покинули балкон.
- Що ж, панове, чи не бажаєте десерту?
- Із задоволенням.
- Дякую, пані Карино.
- Спочатку спробуйте, а тоді – дякуватимете.