31.ПІЩАНА ПАСТКА

"На Сході материка, південніше гірського масиву Преасандон розташовані три держави Стонвулаф, Тайдон і Гатамо. Перша належить войовничій расі напівшакалів - анубі, друга - людям-левам - німшанам, а третя - відьмам.

Місто-фортеця Гатамо є прихистком для жінок, які побажали здобути силу і могутність шанахші завдяки служінню стародавнім богам смерті і мороку. Більшість відьом були з раси людей, але серед їх числа також присутні представниці інших народів - дварфів, ельфів, гномів і навіть шанахші.

У своїх кривавих ритуалах, під впливом прадавньої чорної Сили відьми втратили свою справжню подобу, перетворившись на людиноподібних істот, потворних монстрів з єдиною життєвою метою – сіяти зло."

(Сапфірова книга Каменів)

Територія Гатамо. Рік 106 Доби Війни. 19 день третього місяця весни.

Жінка в пурпуровому вбранні відійшла від кірофа, коли той згас. Вона нервово потирала руки, прокручуючи в голові слова повелителя: «...вони надзвичайно сильні: армія анубі та загін гарпій із червами вже програли їм битви».

Нхур, завжди спокійна і розважлива, намагалася холодно оцінити ситуацію, що склалася, але думки плуталися, намагаючись збити її з пантелику. Вона метушливо покрокувала кімнатою, пальці правої руки тривожно пробігли по краю мармурового столу, відбиваючи швидкий ритм.

Ніч обіцяла бути безсонною і тривожною, як і наступний ранок. Завтра вона повинна буде зробити все, щоб не підвести свого повелителя, інакше - їй доведеться поплатитися за цю помилку своїм життям.

Нхур була шанахші, а ще вірним і досвідченим полководцем Ер-Дівона. Вона багато років служила володарю Зуґ’Атару, б’ючись під його командуванням, і неодноразово доводила свою відданість. Але день, що зароджувався на Сході, обіцяв їй нові випробування.

Коли перші промені весняного сонця пробилися крізь вікна фортеці, Нхур рішуче взялася за виконання даного їй доручення.

- Джазз, Лінея, Хоррін!!! - Покликала жінка своїх помічниць.

Її погляд звернувся до круглого мармурового столу, що стояв посеред покоїв. У центрі столу був палантир – кришталева куля, за допомогою якої відьми могли встановлювати зв’язок із ціллю вимовленого заклинання. Поруч стояв золотий кубок, наповнений червоною рідиною, і вигнутий ритуальний кинджал у шкіряному чохлі.

Двері відчинилися, і в покої увійшли три старі відьми. Вони були настільки давніми і могутніми, що від їхньої первородної людської подоби тепер залишилися лише ледь помітні обриси. Джазз, скоріше нагадувала сіру зморщену змію, Лінея - величезну жабу, а Хоррін - лисого стерв’ятника.

- Мої вірні помічниці, - звернулася до відьом шанахші, - Повелитель чекає від нас чергового доказу нашої йому вірності. На територію Гатамо увійшли непрохані гості, і від нас вимагається, щоб вони ніколи не покинули межі древніх пісків.

- Хай буде так! – Вигукнули відьми.

Жінки підійшли до столу, утворивши коло. Лінея взяла ритуальний кинджал і, прошипівши якісь слова, зробила надріз на долоні. Її чорна кров кількома краплями скотилася в золотий кубок. Хоррін, взявши посудину і вмокнувши в неї свій довгий вигнутий кіготь, почала виводити на поверхні столу криваві символи. Коли напис утворив магічне коло, палантир спалахнув яскравим світлом.

Нхур вимовила заклинання:

- Силою землі та крові,

Що бажаю – покажи:

І непроханого гостя,

Не ховай – мені яви.

Кришталева куля помутніла, немов усередині неї утворився туман. А після цього, крізь димку, що утворилася, замайоріли обриси пустелі. Палантир явив відьмам вісьмох мандрівників, що рухалися вздовж кордону з Діаскосом на південь, до смуги Туманів.

- Час знищити непроханих гостей. - Прошипіла Джазз, і вже була готова торкнутися своєю рукою кришталевої кулі, але тут її рухи зупинила Нхур.

- Ні! - різко обірвала жінка в пурпуровій мантії. - Так ми не позбудемося їх, а тільки викажемо себе і змусимо бігти. Нам же вони потрібні якомога ближче до Гатамо, щоб встигнути наздогнати їх і вбити.

- Тоді, - запропонувала Хоррін, - давайте, затримаємо непроханих гостей.

Відьма дістала з рукава чорну скорчену магічну паличку, і направила її на палантир.

- Круг за кругом вітер креслить,

Підіймає вверх пісок.

Не несе, проте, він смерті, -

Полонить на певний строк.

Лицарі повільно, але вперто продовжували свій шлях. Вчорашня битва залишила на їхніх тілах і в їхніх душах свої відбитки. У когось кровоточив поріз, у когось нили та натиралися обладунками забої, але в кожного боліло серце і горювала душа. Почуття втрати було свіжим, сильним і спільним.

Особливо важко цього ранку було принцесі Міріно. Відважна, мужня войовниця здавалася розбитою і знесиленою. Наче квітка, яка ще вчора живилася цілющою вологою весняного лугу і зігрівалася ніжним теплом денного світила, а сьогодні - зірвана безжальною рукою Долі, приречена бути висохлою і викинутою.

Багато років її життя було монотонним і розпланованим по годинах. Каріна Елізабет Норд, принцеса королівства Міріно, після сварки з батьком, королем Альбертом, залишила рідну домівку і впродовж кількох років несла військову службу у фортецях Ніара і Ніоміддіс. У ті дні її єдиною метою було зробити все від неї залежне, щоб війна, яка тривала поколіннями, нарешті закінчилася. І майбутнє здавалося вирішеним – або перемога, або смерть на полі бою.

Аж поки одного разу в її життя не увійшов гарний сіроокий юнак, який підкорив її серце своїми вихованням і мужністю. Ніоміддіський новобранець, який незабаром зміг примусити войовницю переглянути свої плани на найближче майбутнє і по-іншому подивитися на те, що відбувалося сьогодні.

І зараз, пересуваючись розпеченою безплідною пустелею, сидячи в сідлі, Каріна відчувала біль і порожнечу втрати, а ще... злість. На Леонарда. За те, що він так несподівано з’явився в її житті, перевернув увесь сформований у думках світ, і пішов, так само несподівано, забравши із собою частину її серця і залишивши поранену душу.

- Що це?! - Раптовий вигук Елдона повернув дівчину до реальності.

Усі поглянули на юного халфлінга, а після, їхні погляди спрямувалися в напрямку його витягнутої руки. До лицарів на великій швидкості наближалася стіна з піску.

- Це ж піщана буря! - Вигукнув Ельдор. - Ми повинні швидко створити хоч якесь укриття.

Лицарі спішилися. Ельф підійшов до кожного коня і торкнувся їхніх ший. Його дотики змусили тварин підкоритися його волі і, зібравшись разом, спокійно чекати піщаної стихії. Тим часом, решта намагалися швидко розкласти хоча б один намет.

Буря швидко наближалася, занадто швидко, щоб встигнути з приготуваннями. Зрозумівши це, Ріно залишив речі і, ставши між лицарями та стіною піску, прокричав:

- Сила Ордену! – Потік енергії вирвався з витягнутої руки дварфа і тут же перетворився на величезний магічний щит. На великій швидкості пісок врізався у вибудувану перешкоду, але не зніс її, а розійшовся в сторони і продовжив наступ. Тільки невеликий простір, що примикав до щита, залишався недоторканим бурею, що налетіла. І поки Ріно продовжував утримувати магічний бар’єр своєю силою, його друзі закінчували з приготуваннями укриття. - Мої сили закінчуються! - прокричав дварф, намагаючись перекричати шум вітру. – Покваптеся!

Магічний бар’єр вичерпався і зник.

У цей момент, стримуваний ним потік піску, з могутньою силою налетів на лицаря, збивши його з ніг. Піднімаючись і випльовуючи пісок, що набився до рота, Ріно, не обмежуючись у красномовних формах його рідної мови, висловив свою думку щодо ситуації, що склалася. Коли, крізь потоки бурі він пробився до спорудженого притулку і увійшов всередину, на нього дивилися широко розплющені очі Елдона, який ледве стримував себе, щоб не вибухнути сміхом. Легкі посмішки були також на обличчях ельфів.

- Я ніколи ще не чув такої кількості найцікавіших слів, - ледве стримуючи сміх, що розпирав його, мовив халфлінг, - навіть удома їх було поменше.

- Але... я... – зніяковіло почав виправдовуватися лицар, - а як ти... – але принц дварфів так і не завершив своє запитання, він здогадався, що хлопець зміг зрозуміти його завдяки амулету, що висів у нього на шиї, - вибачте.

- Та годі, - добродушно промовив Елдон, - це було дуже пізнавально.

Сказане хлопцем стало останньою краплею, після якої всередині спорудженого укриття прокотився нестримний сміх.

Але в момент цих швидкоплинних веселощів юний халфлінг раптом згадав рідну домівку, матір, батька, а головне – Лайла, брата-близнюка, без якого не уявляв свого життя і з яким ніколи не розлучався донедавна.

Як несподівано все змінилося! Невелика книжка в його сумці та ще менша річ у нього під сорочкою змогли перевернути звичне безтурботне життя з ніг на голову, або, в їхньому з братом випадку, поставити назад з голови на ноги. Тепер він, Елдон, був іншим. Сьогодні він став частиною чогось більшого, ніж просто його життя. Ці люди, що сидять поруч із ним, забувши про особисті бажання, взяли на себе відповідальність за можливий результат війни. І ось, він – звичайний нетямущий хлопчина з маленького села десь посеред Землі вітрів, став одним із них, частиною їхньої команди, їхнього світу, їхнього покликання.

Трохи зворушений цими думками, Елдон вирішив визирнути з укриття і ближче подивитися на бурю, про яку раніше міг тільки чути краєм вуха. Просунувши голову в невеликий отвір між шматками тканини, халфлінг здивовано розглядав потоки піску, керовані вітром.

Буря лякала і заворожувала Елдона своєю міццю. Він розумів, що якщо б не використав вчасно заклинання «зміцнення» щодо укриття, його вже давно знесло потоком піску, так само легко, як це сталося з принцом Ріно. І зараз усі вони спостерігали б за тим, як ця споруда, підхоплена потоком вітру, кружляла б над їхніми головами, або ж разом із ними…

Кружляла б? Тільки зараз Елдон зрозумів, що саме його так здивувало в піщаній бурі, вона не рухалася в одному напрямку, як раніше, а крутилася навколо них. Якийсь сумнів прослизнув у його думки. Халфлінг, сховавши голову назад в укриття, звернувся до Ельдора.

- Я, звісно, вперше бачу піщану бурю, але хіба вона не повинна рухатися в одному напрямку?

- Повинна, - відповів ельф, - щось не так?

- Ця буря рухається по колу.

Принц Ліаланісу підхопився, і з притаманною ельфам витонченістю та спритністю, перетнув укриття, та виглянув крізь отвір на вулицю.

- Тут щось не так. – Відповів Ельдор, звертаючись до товаришів. – Мені здається, ця буря – пастка, створена кимось для того, щоб нас затримати.

- Тут і гадати нічого, - продовжив Елдон, - це все витівки відьом, ми ж на їхній території.

- Навіть не знаю, радіти твоїй кмітливості чи засмучуватися. – Відповів ельф. – Адже, якщо ти маєш рацію – у нас великі проблеми. Відьми надзвичайно сильні й мерзенні істоти, що володіють магією. Якщо вони знають про нашу присутність, нам доведеться дуже сильно постаратися, щоб уникнути зустрічі з ними, якщо це ще можливо, або залишитися в живих після того, як з ними побачимося.

- А чи можна якось розсіяти ці чари і звільнитися з пастки? – Запитав юнак.

- Не знаю. – Спантеличено відповів ліаланець. – Якщо це хтось і може зробити, то тільки ти. Ні в кого з нас немає в арсеналі необхідного уміння.

- Тоді, я спробую що-небудь відшукати. – Елдон похапцем підбіг до своєї сумки, дістав з неї згорток синього полотна, і, розгорнувши його, відкрив ґримуар. Він ретельно перегортав кожну сторінку, намагаючись зрозуміти, чи не підходить записане на ній заклинання для їхньої мети.

Тим часом, здогадки лицарів підтвердила Каріна. Вона спробувала відчути силу бурі, вловила приховану всередині неї енергію, і, прослідувавши за нею, «побачила» те, що її викликало.

- Стара страшна відьма, схожа на стерв’ятника. Вона створила піщану пастку, щоб нас утримати. - Мовила принцеса Міріно.

- Яким чином? - Запитала Камаш. - Невже відьми настільки близько, щоб накласти на нас закляття, а ми не змогли їх помітити?

- Ні... - трохи невпевнено відповіла Каріна, - сила, яку я відчула, знаходиться далеко, не ближче, ніж півдня шляху від нас. Але вона настільки сильна, що змогла «відшукати» і вразити свою ціль.

- Тобто, нас. - Уточнила принцеса Лайдонаусу. – Але я не думаю, що існують настільки сильні відьми. Заклинання на відстані під силу навіть не всім шанахші, а тільки найвищому рангу.

- Найімовірніше, - втрутився в розмову Ельдор, - вони змогли його здійснити за допомогою якогось магічного предмета. Але зараз важливіше інше, якщо відьми далеко, у нас ще є шанс звільнитися від цієї пастки,... якщо тільки наш юний друг зможе що-небудь придумати.

- Я намагаюся. – Не відриваючи зосередженого погляду від пожовклих сторінок, відповів Елдон. Він перегорнув чергову сторінку, але й вона виявилася марною.