38. ПІЩИНКА
Пустеля. Рік 106 Доби Війни. 25 день третього місяця весни.
Сто шоста весна Доби Війни закінчувалась. Останні дні несли з собою в Землі вітрів прохолоду та свіжість від щедрих дощів. Усе довкола квітло, зав’язувалось у майбутні плоди, підіймалось із землі буйними травами. Орекханці, не зважаючи на війну, раділи тому, що життя продовжується.
Та це не стосувалося сходу Орекхану. Пустеля міцно трималася за могутність свого гарячого норову. Спека не спадала й на градус. Хмари вперто оминали ці землі, а вітри, якщо й з’являлися, то замість бажаної прохолоди, несли гаряче дихання пісків.
Лицарі, як і минулого дня, рухались на південь. Дюни, схожі одна на одну, як хвилі океану, намагалися заплутати, збити зі шляху та поглинути горе-мандрівників. Та у цього загону була не лише важлива місія, а й вправний поводир. Іларія – Донька Лотоса – чітко трималася визначеного маршруту, і жодне марево не мало змоги похитнути її умінь.
А тому вони вперто прямували до своєї цілі. Роблячи кілька нетривалих перепочинків, прямували в надії, врешті-решт побачити тумани. Уже минув полудень, але Пустеля не хотіла відпускати лицарів зі свої гарячих обіймів.
- Це що? – Запитав Ельдор.
Над однією з дюн підіймалася хмара пилу. Із неї то з’являлись, то зникали частини якого велетенського створіння.
- Здається, там бійка, – відповіла Камаш, – і вона на нашому шляху.
- Піщинка? – Невпевнено мовила Іларія. – Невже, це справді вона?
- Піщинка? – Переглянулись лицарі.
Та Іларія не відповіла. Вона чимдуж полетіла до хмари куряви. Лицарям нічого не залишилось, як помчати навздогін.
- Тибре, захищайся! Слідкуй за її рухами. Обережно! – Високий дужий мінотавр з круглим щитом в одній руці та гладіусом у іншій, ухилявся від швидких і небезпечних атак монстра та віддавав вказівки своєму підлеглому.
- Так, командире! – Відповідав інший, з міцно стиснутою сокирою в руках. Бойова зброя з двома лезами свистіла в повітрі у спробі розрубати ціль.
Монстром, з яким не пощастило зустрітись мінотаврам, і якого впізнала Іларія, виявилася шестиметрова сколопендра. Один із найбільший пустельних хижаків. Її тіло було міцним, гнучким та швидким. Десятки ніг, міцні щелепи та велика клешня на хвості перетворювали вкрите хітиновими пластинами тіло багатоніжки на гігантську м’ясорубку.
Піщинка, як назвала монстра Іларія, нависала над двома мінотаврами, готова до чергової атаки. По її морді, пластинах та ногах стікали криваві потоки та залишки плоті. Ноги швидко задріботіли, хвіст рвонув убік, піднімаючи в повітря чергову порцію піску. Завдяки цьому монстр отримував додаткову вигоду підчас атаки, адже частини її тіла з’являлись несподівано з піщаної хмари, і жертва не завжди мала змогу ухилитись чи відбити її.
Клешня з’явилася з піску несподівано, і швидко зімкнулась на тілі одного з мінотаврів. Сокира, яку він так міцно стискав, випала з його рук. Металеві обладунки затріщали і зігнулись. Якби не вони, Тибр уже був би мертвим.
- Піщинко, стій! – Іларія уже маневрувала поряд із сколопендрою. Вона без остраху підлетіла до монстра.
Істота повернула голову до Наял, і схилила її на бік. Чотири пари її круглих бурштинових очей дивилися на Доньку Лотоса. Тіло різко подалося вперед. Її морда майже впритул наблизилась до несподіваної гості. Щелепи швидко заворушились, видаючи звук, схожий на тріскотіння.
- Привіт, я теж рада тебе бачити. – Мовила дівчина і рукою торкнулася чола монстра. – А ти підросла. Сподіваюсь, у тебе все добре?
- Тріск-тріск-тріск.
У відповідь Піщинка знову затріскотіла гострими зубами.
- А ти не могла б відпустити цього бідолашного? – Запитала Іларія, вказавши на Тибра, що досі висів у клешні сколопендри.
- У-уу-у… - захитала головою Піщинка.
- Ну, будь ласка.
- Клац-клац. – цього разу невдоволено застукотіли два міцні жувала на щелепі істоти.
- Але тільки його, – продовжувала наполягати Наял, - тих, що ти з’їла раніше, відригувати не треба.
- У-х.
Хвіст монстра опустився і клешня розщепилася. Поранений, але живий мінотавр звалився у пісок.
- Дякую. Ти – молодчинка. – Похвалила Іларія Піщинку, ще раз погладивши її по голові. – Відпочинь.
Сколопендра слухняно опустила тіло на дюну і розтягнулась по ній, як удав, що зібрався перетравлювати здобич, яку щойно проковтнув.
- Не знаю, хто Ви, але я завдячую Вам своїм життям, і життям мого товариша. – Взяв на себе ініціативу мінотавр з чорною головою. Він устромив свій гладіус у пісок і опустився на одне коліно. – Я – Мітран – ватажок мінотаврів, господар Шанхіру.
- Іларія – Донька Лотоса. Підведися, Мітране, ватажок мінотаврів. Допоможи своєму товаришу.
- Так. – Мітран кивнув головою, а тоді побіг до Тибра, аби оглянути свого підлеглого. Мінотавр з бурою головою, лежав задихаючись від стиснутих обладунком грудей. – Не хвилюйся. Все закінчилося. Я зараз звільню тебе. Потерпи.
Мітран розстебнув кілька ремінців, і дужою рукою відкинув зім’ятий нагрудник.
- Ох. – Полегшено вдихнув Тибр, але закашлявся.
- Не поспішай. Усе вже минулося.
- Ти певен? – Тихо запитав підлеглий. – Ти бачив стяги за спинами тих, що під’їхали?
Мітран повернув голову в бік лицарів. Там майоріли білі, зелені та коричневий прапори. Він розумів, це ворог. Але саме ворог врятував їх життя.
- Залиш це мені. – Відповів мінотавр. Він підняв з піску свій щит. Став між Тибром і лицарями. Права рука лягла на руків’я гладіуса, що знову висів на поясі. Мітран не рухався і не промовляв жодного слова. Він чекав. Розумів, що зараз нічого не залежить від його бажань чи рішень.
Та це не вперше.
Коли розпочалася війна, мінотаври не хотіли брати в ній участі. Але сили, що їх оточували були більшими. Перед ними став вибір, або прийняти сторону Ер-Дівона, або стати його рабами. Сусідство Шанхіра з Фірато та Діаскосом зробили їх затиснутими у ворожих лещатах. Ніхто не поспішив їм на допомогу. Їм довелося погодитися на умови без вибору. Підлеглі Ер-Дівона – тепер його народ носив таке тавро, але чи це була їх провина? Єдине, в чому були винні мінотаври, що їх сила була меншою, ніж у інших.
У цей час лицарі теж піднялися на піщаний пагорб. Вони мовчки спостерігали за видовищем, яке радше здавалося вигадкою, ніж дійсністю.
- Іларіє, що тут відбувається. – нарешті запитав Ельдор.
- А, так. Знайомтеся, це моя давня подруга – Піщинка. – Вказала Наял на сколопендру, що мирно перетравлювала мінотаврів, котрі мали нещастя опинитися у її шлунку. – Ми разом росли, коли я була зав’яззю в бутоні Золотого Лотоса, а вона – личинкою, розміром з насінину. Певний час ми жили, під опікою Лотоса, поглинаючи його поживні речовини. Все було добре, поки одного разу сильна течія не винесла Піщинку з джерела і понесла в Пустелю. З того часу ми більше не бачились, до сьогодні. Що ж до цих двох, - Іларія поглянула на мінотаврів, - то їх я бачу вперше, та не вважаю, що вони заслуговують смерті.
- Не заслуговують? – Втрутився Ріно. – Хіба ти не бачиш, це ж мінотаври, прибічники Ер-Дівона. А ось цей, - дварф тицьнув пальцем у бік Мітрана, - я впевнений, він один із його великих командирів.
- Саме так. – Підтвердив мінотавр з чорною шерстю. – Я дійсно командир південного війська Чорного володаря.
- А я про що? – Не вгавав Ріно, - Убивця! Скільки невинних життів ти забрав?
- Це війна. А ми всі – воїни.
- Війна?! А хто її почав?
- Не я. – Так само спокійно відповідав Мітран. – І воювати чи обирати сторону я теж не хотів.
- Не хотів, але обрав. – Продовжував наполягати дварф.
- Та ні. Обрав ти, а я не мав вибору. Ти, що живеш на іншому боці Землі вітрів, зараз стоїш переді мною і говориш про вибір та сторону. Навіщо взагалі обирав війну, якщо, на відміну від мене, вона не прийшла до твоєї домівки? Звісно, переможець завжди має рацію. Але ти ще не переміг, а я не програв. У тебе немає права питати мене про мої рішення!
Два воїна зі щитами спопеляли одне одного вбивчими поглядами. Бойовий молот та гострий меч гарячково погойдувались у нетерплячих руках.
- Годі! – Іларія стала між Мітраном та Ріно. – Я не маю жодного бажання вислуховувати взаємні звинувачення. Принце Гутоса, я розумію твій запал, та світ довкола не чорно-білий. Мітране, ви з товаришем отримали ще один шанс, тож скористайтеся ним.
- Звісно, пані, - шанобливо відповів мінотавр, - я пам’ятатиму Ваше добро. Повернувшись до Шанхіра, зроблю усе, аби переконати мій народ боротися за свою волю на боці Арісу. Та це буде нелегко.
- Сподіваюся, Вам все вдасться. – Відповіла Наял. – А зараз, ми вас залишимо. Нам варто продовжувати шлях.
- А куди ви прямуєте, якщо це не таємниця? – Запитав Мітран, - можливо, нам по дорозі? Наш шлях прямує на схід попри смугу туманів, крізь Лаву до гір Шанхіра.
- А наш лягає на південь, крізь Тумани.
- Крізь Тумани?! – На обличчях мінотаврів з’явився острах. Навіть Піщинка, яка досі не втручалася в розмову, почувши пункт призначення, стривожено забурчала. – Але це… навіщо? Ви шукаєте загибелі?
- Що ти маєш на увазі? – Знову подав голос Ріно.
- Ми живемо поряд з Туманами з моменту їх появи. І, не зважаючи на це, ніколи не наважуємося перетинати їх. Небезпека, що чекає на вас там, більша, ніж у битві з ворогом. Бо коли мінотавр бере до рук зброю, він має шанс на перемогу, а коли він заходить у Тумани, він звідти не повертається.
- Як то?
- Як тільки ви наблизитеся до Туманів, то все зрозумієте. – Відповів Мітран. –Я не зустрічав жодного створіння, яке б залишилося живим після відвідин Туманів, і ніколи не чув про випадки повернення з них. У вас більше шансів вижити в Зуґ’Атарі, ніж там. Нам шкода, що ваш шлях лежить саме туди. Я молитимусь, аби з вами все було добре.
- Дякую, Мітране. – Мовила Іларія. – Сподіваюся, із вами теж все буде добре. Щасливої дороги. І не хвилюйтесь, Піщинка вас більше не чіпатиме.
- Дякуємо.
- Думаю, нам час рухатися далі. – Запропонувала Наял, поглянувши на лицарів. – Попереду ще непростий шлях. Давайте, його здолаємо.
- Добре. – Погодився Ельдор. – Я теж вважаю, що нам варто поквапитись. Якщо немає заперечень, рушаймо.
- І залишимо їх тут? – Запитав Ріно.
- Маєш кращу ідею? – Уточнив Ельдор.
- Та ні, я просто…
- Тоді, поїхали вже. – Ельф першим поплескав свого коня по загривку, віддаючи команду рухатись. Услід за ним, попрямували і решта лицарів, залишаючи мінотаврів удвох.
- Піщинко, ходімо з нами. – Мовила Іларія.
- Тріск-тріск. – відповіла сколопендра, піднявши голову.
- Ну добре, тільки до Туманів. – Погодилася Наял. – Усе ж веселіше, ніж тут самій вилежуватися. Тай ми давно з тобою не бачилися. Є про що поговорити.
- Тріск-тріск-тріск…
- Ну ти й жартунка. – Засміялась дівчина. – Вперед.
Сколопендра ліниво сповзла із дюни, і неквапливо затупцювала неподалік від лицарів, аби не тривожити скакунів. Щоправда, це не надто допомагало. Коні скоса поглядали на велетенського рудого монстра і нервово пофиркували. Мабуть, це видавалося Піщинці кумедним, бо вона час-від-часу повертала голову в їх бік і поклацувала жувалами.
Минуло кілька годин, коли на горизонті з’явилася сіра смуга, що відділяла бурий пісок від блакитного неба.
- Ми вже близько. – Мовив Ельдор. – Сподіваюсь, мине не та багато часу, і наша подорож врешті-решт скінчиться.
- До Туманів нам залишилося ще більше години. – Відповіла Іларія. – Та все ж сьогодні ми їх таки досягнемо.
- Тріск-тріск-тріск. – У цей момент Піщинка нервово затріскотіла зубами.
- Чому ти так хвилюєшся? – Запитала її Наял.
- Бо там смерть. – Ці слова змусили усіх поглянути на Каріну. – Я відчуваю… ох, - раптовий сплеск емоцій запаморочив її свідомість, і дівчина ледве втрималась у сідлі.
- Зачекай. – Іларія швидко наблизилася до принцеси Міріно і огорнула її своїм щитом.- Це дозволить відгородитися від чужих емоцій.
- Дякую. Мені вже краще. – Відповіла Каріна. Однією рукою вона трималась за груди, і похапцем хапала повітря. – Ледь не знудило.
- То що ж сталося? – Запитав Ельдор.
- Прокляття. Тумани переповнені емоцій страху, паніки, ненависті та відчаю. Усі вони настільки сильні, що тепер я непевна, чи зможу увійти туди. І чи під силу нам буде подолати їх?
- Я допоможу. – Відповіла Іларія. – Нам буде не просто, але, ми маємо це зробити. Ви маєте це зробити! Бо від вашого успіху залежить життя багатьох.
- Тоді, давайте продовжимо рух. – Мовив Ельдор. – Але сьогодні пізно і ми втомлені. Тому, як тільки ми наблизимося до Туманів, зупинимося. Відпочинемо. І вже завтра з новими силами, продовжимо шлях у Затумання.
- Було б добре. – Погодилася Каріна.