33

Автівка підвезла дівчину до невеликого затишного кафе неподалік від їхнього офісу. Вони всією командою полюбляли зазирати сюди на перерві або у вільні від замовлень години. Мія зайшла всередину. Такий до болю знайомий інтер’єр зараз здавався зовсім інакшим. Зовсім іншим! Ні, кожна деталь ніби залишалася на своєму місці, але водночас кардинально змінилася сама атмосфера закладу. Замість звичного яскравого освітлення всюди панувало м’яке приглушене напівсвітло, а на столах затишно мерехтіли маленькі світильники. Замість попсових хітів залою линула жива інструментальна музика. Музикант сидів на імпровізованій сцені, яку підсвічували невеликі прожектори. Їхнє ніжне сяйво малювало на стінах химерні тіні, що плавно танцювали в такт рухам чоловіка. Чарівна мелодія огортала нечисленних відвідувачів невагомою романтичною ковдрою.

Більшість столиків цього вечора була зайнята. Мія майже одразу помітила Артема біля великого вікна. Стіл накрили виключно на двох. Колега задумливо крутив у руках келих із якимось екзотичним коктейлем, глибоко поринувши у власні думки. Мія неспішно підійшла ближче. Помітивши дівчину, Артем миттєво виринув зі своїх роздумів і стрімко підхопився з-за столу. На його обличчі засяяла щаслива й щира усмішка.

— Ти все-таки прийшла! — у його голосі звучали водночас і запитання, і неймовірне полегшення.

— Так, — Мія лагідно всміхнулася у відповідь. — Вибач, я трохи запізнилася. — Вона крадькома кинула погляд на годинник, який безжально показував, що її запізнення розтягнулося вже більш ніж на пів години. — Ну, як «трохи»... якщо так взагалі можна сказати, — винувато спробувала пожартувати дівчина.

Вона присіла на стілець, який він джентльменськи для неї відсунув.

— Усе гаразд, — тепло відповів Артем, повертаючись на своє місце навпроти. — Головне, що ти зараз тут, зі мною.

Мія почувалася абсолютно не у своїй тарілці. Чомусь у цю хвилину їй понад усе хотілося просто залізти під стіл від ніяковості. Вона геть не знала, куди подіти власні руки: чи тримати їх складеними на білосніжній скатертині, чи, наче винна школярка, сховати на колінах. Передчуття цієї складної, доленосної розмови змушувало її серце тривожно стискатися.

— Мені дуже кортіло побачити, що такого міг вигадати мій заступник із креативних ідей на нашу спільну тему — організацію побачень та свят, — спробувала вона розрядити напругу, яка аж дзвеніла в повітрі.

— Так, — тепло всміхнувся у відповідь Артем. — Тебе важко чимось здивувати. Та я все ж спробую.

Офіціант приніс замовлення й акуратно поставив на столик келихи, а також фрукти й десертне морозиво.

— О, молочний! — із насолодою пригубила напій Мія.

— Так, молочно-шоколадний, — підтвердив юнак, відпиваючи й собі. — Тобі ж зараз потрібно багато кальцію.

— Так... — Мія ніяково закусила нижню губу й відвела очі вбік вікна.

Чарівна жива мелодія м'яко заколисувала, обгортаючи своєю красою. Артем обережно взяв дівчину за руку. Відчувалося, що він також неймовірно нервує: його долоня була гарячою, а пальці ледь помітно тремтіли. Мія підвела погляд, і їхні очі зустрілися.

— Я не просто так обрав саме це кафе, — дивлячись їй прямо в душу, тихо заговорив він. — Ми зазвичай обідаємо тут, інколи святкуємо наші маленькі перемоги. Ми так звикли до цього інтер’єру, до тутешньої кухні... Усе це здавалося нам буденним і звичним. Проте сьогодні я хотів показати тобі, що навіть найбуденніші речі у нашому житті — те, чого ми зазвичай не помічаємо через звичку, — можуть заграти зовсім іншими барвами. Усе може змінитися. Нам потрібно лише захотіти цього й зробити один рішучий крок назустріч змінам.

Мія мовчала. Вона бачила, як Артем хвилюється, виказуючи їй усе це.

— Я чудово розумію, що ти звикла бачити в мені суто надійного друга та колегу, — вів далі Артем. — Але я до тебе вже дуже давно відчуваю геть не дружні почуття. Ти мені неабияк подобаєшся, Міє. Уже казна-скільки часу. Я був дурнем, що не зізнався тобі раніше. Панічно боявся, що ти сприймеш мої залицяння неправильно... Подумаєш, ніби я підлещуюся, бо ти мій керівник.

— Я ніколи не вважала тебе підлеглим! — поспішила запевнити його Мія. — Радше рівноправним компаньйоном. Ми ж усе починали разом: ти, я й Оля.

— Та все одно офіційно ти власниця фірми та директорка. Через це я свого часу навіть збирався звільнитися.

Мія від подиву округлила очі.

— Так, це щира правда, — продовжував Артем. — Хотів заснувати власну справу, пов’язану з комп’ютерним дизайном. У мене навіть готовий проєкт уже є. Планував почати зустрічатися з тобою як вільна людина, не залежачи від заробітної плати та службових зобов’язань. Саме тому хотів піти... — він на мить нахилив голову, а потім знову підвів на неї очі. — Хотів, та не зміг. Не зміг позбавити себе можливості бачити тебе щодня. Не бачити, як захоплено горять твої очі, коли ти вигадуєш новий сценарій... Не чути твій голос. Я кохаю тебе, Міє, і понад усе хочу, щоб ми були разом.

Він замовк, продовжуючи з трепетом вдивлятися в її обличчя й міцно тримаючи її тонку долоню. Мія теж не могла вимовити ні слова. Звісно, погоджуючись на цю вечерю, вона розуміла, що розмова піде не про роботу. Проте почути таке палке й глибоке зізнання в коханні просто зараз вона явно не очікувала. Артем, мабуть, безпомилково прочитав її сум'яття.

— Я бачу, що шокував тебе своїми словами, — він сильніше стиснув її пальці. — Тому дуже прошу: Не поспішай із відповіддю. Просто дозволь нам спробувати.

— Тьомо… — вона дуже нервувала, і від хвилювання її голос ледь помітно тремтів. — Я безмежно ціную тебе як друга. І ти геть не правий, якщо вважаєш, що нічого не значиш для мене. Тебе й Олю я давно вважаю своєю родиною. Ми разом заснували нашу агенцію і працюємо над її розвитком із найперших днів.

— Але ти все одно бачиш у мені суто колегу? — сумно запитав він, опустивши голову.

— Ні, — гаряче заперечила Мія і, помітно стишивши голос, лагідно додала: — Радше найкращого друга. Ти правий, — зітхнувши, вела далі дівчина. — Я дійсно занадто звикла, що ти завжди поруч. Завжди підставиш плече. У нас спільна справа... Я… я просто не знаю, що відповісти тобі зараз.

Вона делікатно вивільнила свої пальці з його долонь.

— А ти не відповідай прямо зараз, — голос чоловіка став трохи хрипким від хвилювання. — Давай просто спробуємо стати бодай трохи ближчими одне до одного.

— А ти потім не пошкодуєш? — тихо запитала вона й вирішила розставити всі крапки над «і». — У мене вже є син. І зараз я при надії — чекаю на другу дитину. Ти дійсно готовий спробувати стати ближчим для нас усіх?

— Так, — без жодного вагання, твердо й упевнено відповів Артем. — Я пошкодую лише в одному випадку — якщо так і не спробую цього.

Дівчина мовчала, ретельно обмірковуючи його слова. Він не квапив її, даючи час усе зважити.

— Гаразд. Я спробую змінити своє ставлення до того, хто так довго здавався просто звичним другом, — нарешті тихо промовила вона.

— Я обіцяю не квапити події, —очі чоловіка миттєво загорілися теплом, а на губах розквітла щаслива усмішка. — Я неймовірно радий, що ти даєш мені цей шанс — шанс відкритися для тебе в зовсім іншому світлі.

Вони розмовляли ще дуже довго. Поступово крижана напруга між ними повністю розтанула. Усе ж таки вони знали одне одного вже не перший рік і пройшли через чимало труднощів. А зараз остання велика недомовленість між ними нарешті зникла, і від цього на душі в Мії стало набагато спокійніше й затишніше. Кафе навколо заграло новими яскравими барвами, тож чому б разом із ним не змінитися й долям людей?