38

— Давай заїдемо в якусь кав'ярню та пообідаємо, а вже потім я відвезу тебе додому. Мені ще треба залагодити кілька справ у цьому місті, — запропонував Сашко тітці Олені.

На ці, нібито байдуже мовлені слова свого племінника жінка лише скептично скосила погляд у його бік, проте нічого не відповіла.

Вони їхали вільними, не завантаженими транспортом вуличками невеликого містечка. Сьогодні у них відбулася важлива ділова зустріч із керівництвом нового медичного закладу, який щойно відкривався в цьому регіоні. Компанія Сашка уклала надзвичайно вигідний контракт на комплексне постачання сучасного обладнання. На ці переговори цілком можна було відправити заступника разом із тіткою, яка повністю відповідала за фінансову сторону фірми, проте Сашко виявив тверде бажання поїхати особисто. Він переконував Олену, що масштаби угоди вимагають його присутності, а насправді... йому до нестями хотілося знову побувати в місті, де мешкала Мія. Чи, можливо, вона тут уже й не жила. Усе, що він знав про дівчину — це лише короткі уривки з її власних розповідей. А чи було це правдою, чи просто новорічною вигадкою, чоловік уже й сам не розумів.

Після тієї фатальної святкової нічки та несподіваного телефонного дзвінка він зарікався її шукати. За ці кілька місяців його взаємини з Ілоною сяк-так налагодилися, чому активно посприяла Олена. Тітка шалено хвилювалася за моральний стан племінника, тому й викликала Ілону з курорту раніше терміну.Сашко тоді був розлючений на неї за таке самоправство й категорично не хотів нікого бачити, та згодом буря вщухла, і все нібито владналося. І ось — доленосний збіг: пропозиція великого контракту саме в цьому місті. На що він сподівався, вирушаючи сюди, юнак і сам до кінця не розумів. Жодного дива чи раптової несподіванки не сталося. Договір підписали, усі юридичні формальності владнали. Вони з тіткою вже збиралися повертатися додому, але під кінець дня обох наздогнав дикий голод — через суцільну біганину з паперами вони навіть не мали часу на перекус. Тож вирішили десь пообідати.

Побачивши попереду вивіску закладу, Сашко слухняно звернув на парковку. Назва кав'ярні — «Казка» — яскраво світилася різноколірними неоновими вогниками, гостинно запрошуючи перехожих зазирнути на вогник. Усередині приміщення напрочуд смачно пахло свіжомеленою кавою, духмяною домашньою здобою та солодкою карамеллю.

— У вас, мабуть, повноцінних обідів немає? — запитав Сашко, підійшовши до барної стійки та беручи до рук вишукано оформлене меню.

— Чому ж, є, — приязно відповіла дівчина-офіціантка. — Тільки доведеться трохи зачекати, бо з готового в нас на вітрині зараз лише солодощі. Присядьте, будь ласка, я підійду й прийму ваше замовлення. Хвилин за двадцять усе буде готове.

Сашко з тіткою обрали кутовий столик біля великого вікна в загальному залі. З цього ракурсу було прекрасно видно кожного відвідувача, який заходив або виходив крізь масивні скляні двері, розмальовані ніжними весняними квітами.

— У нас справді неймовірно смачна випічка, — продовжувала хвалити свій заклад дівчина, розкладаючи перед гостями столове приладдя та ставлячи на скатертину свіжі хлібці й воду. — До нас приходять поласувати десертами з усього міста, тому основні гарячі страви готуються виключно під замовлення. Тож вам доведеться трішки зачекати.

— Нічого, ми не квапимося, зачекаємо, — з лагідною усмішкою відповіла Олена. — У вас тут дуже затишно й гарно.

— Дякую, — привітно всміхнулася дівчина й поспішила віднести побажання гостей на кухню.