35

З кожним днем літо підбиралося все ближче. Ставало дедалі спекотніше, і прогулянки на свіжому повітрі, як наполегливо радив лікар і суворо контролювала Наталя, приносили дедалі більше задоволення. Мія із сином тепер майже весь вільний час проводили в парку, а вечорами до них незмінно приєднувався Артем. Він дивовижно легко знайшов спільну мову з малюком. Мія щиро раділа цьому, але водночас щось болісно кололо в грудях щоразу, коли вона спостерігала за їхніми розвагами.

Артем виявляв неймовірну тактовність і нікуди не поспішав, не наполягаючи на швидкому розвитку їхніх стосунків. Він просто намагався кожну вільну хвилину присвячувати їм. Хоча його новий проєкт із квест-кімнатами забирав колосальну кількість часу, для Мії та маленького Сашка у нього завжди залишалося вікно у графіку. Юнак спочатку детально моделював квести на комп’ютері, а потім особисто керував будівельними роботами з їхнього втілення. Сама ж організація святкових програм залишалася під повним контролем Мії та Олі. Артем за кожної нагоди прибігав до головного офісу, аби просто побути поруч із коханою. Усі співробітники вже давно звикли до таких трепетних знаків уваги й сприймали їх як належне.

Цього дня вони також домовилися зустрітися в парку після роботи. Вечерело, але день усе одно видався неймовірно теплим, радше навіть парким. Мія зняла легку кофту, залишившись у вільній спортивній майці та легких штанах, а світле волосся зав’язала в тугий високий хвіст. Вона й надалі віддавала перевагу зручному спортивному одягу, а на всі повчальні зауваження Наталі лише відмахувалася — мовляв, у мокасинах значно комфортніше і під кінець дня не так сильно набрякають ноги.

Дівчина стояла біля яскравої огорожі майданчика й весело махала рукою маленькому Сашкові, який із захватом катався на каруселі, коли ззаду непомітно підійшов Артем.

— Привіт, — тихо мовив він.

Хлопець обережно підступив зі спини й лагідно обійняв її за талію, притискаючи до себе.

— Так ми ж сьогодні вже бачилися в офісі, — м'яко посміхнулася дівчина, не намагаючись вивільнитися.

— Бачилися. Тільки то було по роботі, суто службові справи, — погодився він і тепло помахав рукою хлопчику, який якраз пролітав повз них на каруселі.

Мія теж із посмішкою помахала синові. У цю мить Артем ніжно нахилився й поцілував її в тонку шию. Від цієї раптової близькості дівчина з несподіванки здригнулася всім тілом і мимоволі вся стислася, наче від дотику чужинця.

— Вибач, — винувато прошепотіла вона, відчуваючи, як його тіло миттєво напружилося від її реакції.

— Ти боїшся мене? — сумно запитав чоловік, не випускаючи її зі своїх обіймів. — Чи тобі настільки неприємні мої дотики?

Його голос звучав тихо, з неприхованою гіркотою та образою.

— Ні, що ти, — заперечливо похитала вона головою, намагаючись виправдатися. — Це було просто несподівано. Ти трохи злякав мене, от і все.

— А зараз?

Артем повільно провів губами по її шиї, спустився до ключиці й повернувся назад. Обережно зачепив кінчиком язика мочку вуха і знову невагомо поцілував у шию. Проте, всупереч усім його сподіванням, Мія відчула, як її тіло остаточно заклякло. Вона заплющила очі й судомно зітхнула, наче долаючи внутрішній опір.

— Що ти відчуваєш до мене просто зараз? — ледь чутно спитав Артем.

Вона відчувала його гарячий подих біля свого вуха, чула, як шалено й часто б’ється його серце. Натомість сама Мія у безвиході лише закрила обличчя руками.

— Вибач, — із розпачем промовила вона крізь пальці. — Я відчуваю... ніби цілуюся з рідним братом.

Вона нарешті розвернулася й несміливо глянула йому в обличчя.

— Пробач мені, — дівчина дивилася прямо в його сумні очі, бо категорично не хотіла будувати їхнє майбутнє на обмані й фальші. — Я щиро намагаюся, але нічого не можу із собою вдіяти. Мабуть, це все мої гормони... Але я справді сприймаю тебе суто як брата.

Артем гарячково обхопив її обличчя долонями, не бажаючи приймати цю жорстоку реальність.

— Я не хочу бути твоїм братом! — із пристрасним жаром вигукнув він, із палкою надією вдивляючись у її блакитні зіниці. — Я хочу бути твоїм чоловіком!

І він відчайдушно припав до її губ. Поцілунок виявився жадібним, глибоким і вимагальним — ніби цим єдиним дотиком він прагнув надолужити всі довгі місяці й роки болісного очікування, протягом яких забороняв собі навіть торкатися Мії. Йому хотілося розтягнути цю мить на вічність, обсипати палкими поцілунками її обличчя, шию, усе її тіло. Проте Артем так і не відчув жодного зустрічного пориву. Дівчина не виривалася, не відштовхувала його, але й абсолютно не відповідала на цей палкий вибух пристрасті.

Він відсторонився, важко й переривчасто дихаючи.

— Пробач... Я просто не стримався, — дивлячись у її глибокі сині очі, глухо промовив юнак, повільно опускаючи руки.

— Це ти мені пробач, — винувато дивлячись на нього, тихо відповіла вона. — Я й сама не знаю, чому так реагую.

— Дядьку Тьомо! — до них із гучним сміхом підбіг малий Сашко, рятуючи дорослих від остаточної ніяковості. — Ви з нами далі гулятимете?

Хлопчик із радісною посмішкою міцно взяв маму за руку й зацікавлено подивився на свого старшого друга.

— Так, Саню, — Артем лагідно потріпав малюка по темному волоссю, змусивши слухняний вихор спружинити під долонею. — Звісно, погуляю з вами.

Вони неспішно пішли далі тінистою алеєю парку. Хлопчик весело стрибав попереду, розмахуючи своєю яскравою надувною кулькою, та інколи озирався на дорослих, які мовчки йшли слідом.

— То як нам тепер бути? — сумно запитала Мія у чоловіка, який похмуро крокував поруч.

— Не знаю, — тихо відповів він, навіть не повернувши голови. — Час покаже.

Він напружено дивився прямо перед собою на асфальтовану доріжку, намагаючись приховати від дівчини свій душевний біль.

— Мені потрібно було одразу відмовитися від цього побачення, а не давати нам обом марну надію, — тихо вела далі Мія, картаючи себе.

— Я сам у всьому винен, — Артем гірко посміхнувся. — Мені не варто було так довго збиратися з духом, аби про все тобі розповісти. Я щиро хотів, щоб ти поступово звикла до моєї присутності. Прагнув стати для тебе необхідним, близьким та рідним. А вийшло так, що ти й справді занадто звикла до мене, але почала сприймати суто як брата.

— Натомість ти став невіддільною частиною моєї родини, — спробувала підбадьорити його Мія.

— Тільки зовсім не в тій ролі, про яку я мріяв, — він лагідно обійняв її за плечі та злегка притис до себе. — Що ж, можливо, колись усе зміниться.

Артем усміхнувся вже трохи веселіше. Мія полегшено видихнула, відчуваючи, як зникає напруга, і у відповідь ніжно обійняла його за талію. Вони продовжували неспішно йти затишною алеєю.

— А поки що... я можу вважати тебе своїм старшим братом? — із хитрою посмішкою запитала вона, заглядаючи йому в обличчя.

Артем із цікавістю подивився на неї з висоти свого зросту.

— Просто я вже настільки звикла, що ти завжди поруч. І порадитися з тобою можна, і по душах поспілкуватися. Ну і... — вона грайливо закотила очі, — по роботі різні хвости підтягнути. Ти ж не забувай, що мені скоро в декрет іти. Уся агенція на вас із Олею залишиться!

Він гучно й щиро розсміявся.

— Ну й лисиця ж ти, Міє! Ти ж свій перший декрет майже повністю в офісі просиділа. Уже живіт у двері ледь проходив, а тебе неможливо було додому випровадити вчасно. Гадаєш, і другий декрет так само на ногах пробігаєш?

Вона весело розсміялася у відповідь. Артем легенько цмокнув її в маківку. І від цього братського, теплого поцілунку її тіло вже не заціпеніло. Навпаки, по ньому розлилася лагідна хвиля неймовірного спокою та душевної рівноваги. На серці нарешті стало легко-легко. Мія спокійно й довірливо притулила голову до його міцного плеча, продовжуючи йти слідом за сином.

— Тільки я все одно десь у глибині душі сподіваюся, що ти колись розгледиш у мені чоловіка, — зауважив він, але його голос тепер звучав м’яко й зовсім без колишньої образи.

Мія раптово зупинилася і з безмежною вдячністю поглянула на свого вірного друга.

— А я щиро сподіваюся, що ти зовсім скоро зустрінеш свою єдину й неповторну жінку. А наша агенція організує для вас найкраще, найрозкішніше весілля у світі.

Чоловік по-доброму посміхнувся у відповідь на її слова:

— Життя довге й непередбачуване. Побачимо.

Вони ще довго й безтурботно гуляли парком утрьох, від душі веселячись, жартуючи й остаточно забувши про нещодавні ніякові хвилини.