Розділ 41. Друге викрадення

 

Мир тривав рівно три місяці — дев'яносто днів абсолютного, солодкого затишку, який здавався їм заслуженою нагородою за пройдене пекло.

Катерина Вороніна перебувала на самому піку світової слави. Її графік був розписаний на роки наперед: концерти в переповнених залах від Парижа до Нью-Йорка, обкладинки престижних глянцевих журналів, нескінченні інтерв’ю та навіть перші начерки автобіографічної книги — мемуарів про те, як мистецтво й воля здатні здолати наймогутніший кримінальний синдикат. Коли вона виходила на сцену й торкалася смичком струн, зали вибухали оваціями ще до першої ноти.

Ілля весь цей час був поруч. Він більше не ховався у сутінках свого минулого: тепер його знали як офіційного мецената, великого інвестора культурних проєктів і, головне, коханого чоловіка Каті. Вони нарешті жили відкрито й сміливо. Просторі апартаменти в Лондоні, затишний заміський будинок під Києвом, розмови про майбутнє весілля — усе складалося в ідеальну картину щастя.

Але одного теплого київського вечора ця крихка ідилія розлетілася на друзки.

Катя поверталася з вечірньої репетиції в Національній опері України. За тиждень тут мав відбутися її великий сольний концерт, і вона віддавала підготовці всі сили. На вулиці вже панували густі сутінки, коли вона вийшла через службовий вхід. Біля тротуару чекав звичний чорний автомобіль представницького класу. Охорона — двоє міцних хлопців — звично зайняли місця попереду.

Вона сіла на заднє сидіння, обережно примостивши важкий кофр із віолончеллю на сусідньому кріслі.

Водій плавно рушив з місця, вливаючись у вечірній потік київських вулиць.

Минуло близько п'яти хвилин. Катя, заглиблена у свої думки про складний пасаж із нової програми, раптом підняла голову й подивилася у вікно. Машина замість того, щоб повернути на звичний проспект у бік їхнього заміського будинку, різко звернула у напівтемний занедбаний провулок промислової зони.

Вона нахмурилася, відчуваючи, як у грудях ворухнувся перший липкий неспокій.

— Андрію, куди ми їдемо? — голосно запитала вона, дивлячись на потилицю водія.

Водій — новий хлопець, якого агенція безпеки надала всього два тижні тому замість їхнього постійного шофера, що пішов на лікарняний, — промовчав. Він навіть не поворухнувся.

Охоронці на передньому пасажирському сидінні так само мовчали, дивлячись прямо перед собою кам'яними, нерухомими поглядами.

Катя відчула, як спиною пробіг крижаний дриж. Вона швидко вихопила з сумочки мобільний телефон. На екрані світилася порожня шкала — сигнал був повністю відсутній. У салоні працювала потужна портативна глушилка.

Вона знову подивилася у вікно. Автомобіль на великій швидкості летів повз рідкісні придорожні ліхтарі, стрімко залишаючи межі міста й занурюючись у суцільну темряву приміської траси.

Катя різко смикнула ручку дверей, намагаючись відчинити їх на ходу, але замки були надійно заблоковані з панелі водія. Серце шалено заколотилося в грудях, адреналін ударив у скроню.

— Негайно зупиніть машину! — крикнула вона, з силою вдаривши кулаком по спинці переднього сидіння.

Шофер слухняно натиснув на гальма. Але це був не жест покори. Машина зупинилася на пустирі, посеред глухого лісового масиву.

Двері з її боку миттєво відчинилися. У прорізі з'явилися двоє міцних чоловіків у чорних тактичних масках. Вони грубо вчепилися в її плечі, витягуючи назовні.

Катя не збиралася здаватися без бою. Вона відчайдушно боролася — кричала на весь ліс, з силою била викрадачів ногами, намагаючись влучити в незахищені місця, кусала руки в цупких рукавицях. Але сили були занадто нерівними.

Кофр із дорогоцінною віолончеллю так і залишився лежати на задньому сидінні порожнього салону.

Один із чоловіків перехопив її за горло, обмежуючи рухи, а інший швидко й професійно вколов їй у шию тонкий шприц-пістолет. Катя встигла зробити лише один хрипкий вдих, після чого навколишній світ стрімко втратив обриси, і її поглинула в'язка, холодна темрява.

Вона прокинулася від різкого, неприємного запаху вогкості та пилу.

Голова неймовірно боліла, у скронях стукало, а в роті пересохло. Катя спробувала поворухнутися, але мотузки міцно тримали її зап'ястя за спиною, притискаючи тіло до залізного стільця. Ноги також були надійно стягнуті грубими путами.

Вона озирнулася. Це був типовий підвал — сірі бетонні стіни з павутинням, холодна підлога й єдина брудна лампа, що самотньо звисала зі стелі на довгому дроті, освітлюючи невеликий простір навколо неї.

Прямо перед собою, у півтіні, вона помітила силует чоловіка. На його обличчі була чорна балаклава.

Катя глибоко вдихнула, змушуючи свій голос звучати рівно й твердо, попри паніку, що намагалася прорватися назовні:

— Хто ти такий? Гладкий у тюрмі, його банда знищена. На що ти сподіваєшся?

Чоловік зробив крок уперед, підставивши обличчя під слабке світло лампи. Його очі здалися їй до болю знайомими. Він повільно підняв руку й одним плавним рухом стягнув маску.

На його губах грала тонка, єхидна посмішка.

Барах.

Катя заціпеніла, дивлячись на людину, яку всі вважали ліквідованою під час розгрому верхівки синдикату. Її голос став схожим на тонке крижане лезо:

— Ти мертвий для всього світу. Тебе поховали.

Барах тихо й хрипко розсміявся, закидаючи голову назад. Цей звук відбився від бетонних стін моторошним відлунням.

— Світ надто наївний, зірко моя. Мертві часто виявляються куди більш живими й спритними, ніж ті, хто святкує перемогу. Антон Гладкий дійсно згниє у своїй залізобетонній клітці — туди йому й дорога, він занадто розслабився. Але я — вільний. І тепер ти перебуваєш тут, зі мною.

Катя з презирством подивилася на нього й щосили плюнула в його бік, але слина лише впала на пильний бетон біля його дорогих шкіряних черевиків.

— Ілля знайде тебе, — спокійно, з непохитною вірою промовила вона. — Він переверне кожен камінь у цій країні, але дістане тебе з-під землі. І цього разу ти не виживеш.

Барах повільно підійшов ближче. Його брудні пальці обережно й майже ніжно торкнулися її блідої щоки. Катя здригнулася від огиди, але не відвернула погляду, продовжуючи пропалювати його очима.

— Нехай шукає, — тихо прошепотів він їй прямо в обличчя. — Мені навіть цікаво подивитися на його агонію. Але коли він нарешті зрозуміє, де ти... буде вже надто пізно. Для вас обох.

Він різко розвернувся й попрямував до виходу. Важкі залізні двері підвалу зачинилися з глухим, залізничним брязкотом. Почувся виразний звук повороту ключа в замку.

Світло лампи раптом моргнуло й повністю згасло, зануривши підвал у суцільну, непроглядну темряву.

Катя залишилася одна.

Вона сиділа на холодному залізному стільці, прислухаючись до тиші й до власного прискореного дихання. Жодної сльози не впало з її очей. Вона більше не була тією наляканою дівчинкою, яку викрали вперше. Вона пройшла через горнило війни, загартувала свій характер і навчилася дивитися смерті в обличчя.

Вона почала думати. Аналізувати. Будувати план.

Вона думала про Іллю, про те, як йому зараз важко й як він знову змушений підіймати свої найтемніші ресурси, щоб врятувати її. Вона думала про свою музику.

Її віолончель була далеко, зачинена в салоні зрадницької машини. Але справжню музику неможливо було відібрати чи замкнути за залізними дверима. Вона звучала всередині неї — гучно, потужно, невблаганно.

Катя заплющила очі в темряві підвалу й подумки почала «грати». Це був величний, гнівно-урочистий Реквієм. Але вона писала його не для себе.

Цей Реквієм призначався для Бараха та кожного, хто посмів знову зазіхнути на її свободу.

Вона виживе. Вона обов'язково вибереться з цього бетону. І її фінальна пісня перемоги зазвучить так голосно, що заглушить будь-який кримінальний бруд.

Вона згадала просту істину, яка вела її крізь терни слави: «Працюй до тих пір, поки не настане день, коли не потрібно буде представлятися людям».

Її ім'я знав увесь світ. І цей світ не дозволить їй зникнути безслідно.