Розділ 42. Ілля шукає

 

Ілля дізнався про викрадення лише за годину після того, як чорна машина зникла з радарів.

Водій — той самий, новий, якого Ілля вже подумки засудив до найсуворішої розплати, — подзвонив сам. Його голос у слухавці тремтів так сильно, що слова зливалися в суцільне жалібне белькотіння:

— Олександре... вони взяли її. За містом, на глухому перехресті. Перегородили дорогу... Я... я нічого не зміг зробити, їх було забагато!

Ілля не кричав. Його обличчя миттєво перетворилося на маску з крижаного граніту, а голос зазвучав тихо й настільки холодно, що на тому кінці дроту водій, здавалося, перестав дихати:

— Де машина?

— На трасі... у бік Борисполя. Покинута на узбіччі біля лісосмуги. Віолончель... вони її не взяли. Вона всередині.

Ілля просто вимкнув зв’язок. Він не дозволив собі жодної секунди паніки чи розпачу. Коли на кону стояло життя Каті, його розум перетворювався на безжальний комп’ютер, що прораховував траєкторії та варіанти дій.

Він миттєво набрав Романа Плахотного:

— Катю викрали. Це Барах. Він живий.

Роман відповів без зайвих запитань, у його голосі почувся виразний шелест паперів та сирени:

— Ми вже підіймаємо всі тривожні групи. Сигнал із GPS-трекера її машини зафіксовано на Бориспільській трасі. Мої люди вилітають туди.

Ілля не став чекати на офіційну групу захоплення. Він швидко спустився до підземного паркінгу, сів за кермо свого позашляховика й витиснув педаль газу в підлогу. Його особиста охорона ледве встигала слідувати за ним на двох машинах прикриття.

Він знайшов покинутий седан на узбіччі темної траси під Києвом. Двері були відчинені навстіж, аварійна сигналізація монотонно блимала, розрізаючи нічну темряву жовтими спалахами.

Ілля підійшов до машини й заглянув на заднє сидіння. Великий чорний кофр із віолончеллю лежав недоторканим. Він обережно відчинив замок, провів пальцями по лакованому дереву інструмента й злегка торкнувся струн. Вони ще тихо вібрували, ніби зберігаючи тепло її рук.

«Вона жива, — чітко зрозумів Ілля, стискаючи кулаки. — Барах не став би викрадати її, щоб просто вбити. Він хоче погратися зі мною. Він прагне реваншу».

Ілля дістав слухавку й набрав номер, який не використовував з часів ліквідації синдикату Гладкого, — свого колишнього керівника безпеки, який зберіг зв'язки в найтемніших куточках київського підпілля:

— Підіймай усіх. Мені потрібен Барах. Знайдіть мені його під землею, купіть інформаторів, переверніть кожне кубло. Мені потрібні адреси. Живим чи мертвим — мені байдуже, але він має бути у мене.

Відповідь була короткою й похмурою:

— Зрозумів, Акімов. Знайдемо.

За пів години Ілля вже був у кабінеті Романа Плахотного. В управлінні панував справжній хаос: оперативники бігали з раціями, телефони розривалися від дзвінків, на величезних моніторах світилися карти столиці та області.

Слідчий виглядав блідим і змученим, на його лобі виступив піт.

— Ми засікли останній рух іншої машини, яка виїжджала з того району, — Роман швидко тицьнув пальцем у карту на стіні. — Мобільний телефон Каті вимкнули майже одразу, але вуличні камери зафіксували сірий мікроавтобус на транзитних номерах. Його останній слід веде до покинутої промзони за Борисполем, до старих військових складів.

Ілля пильно подивився на позначену точку.

— Я знаю це місце. Там заплутана система підземних комунікацій.

Роман схопив зі столу кобуру з пістолетом:

— Спецназ уже виїхав. Ти з нами?

— Тільки спробуй мене зупинити, — жорстко кинув Ілля.

Вони мчали колоною з десяти патрульних та оперативних машин із увімкненими сиренами, розрізаючи густий нічний туман. Ілля тримав у руці важкий воронований пістолет. Він не збирався чекати на офіційні дозволи чи санкції суду. Якщо Барах завдасть їй шкоди, Ілля власноруч розірве його на шматки.

Старі склади зустріли їх мертвою тишею та розбитими шибками. Бійці спецпідрозділу швидко й професійно оточили будівлю, вибили важкі залізні двері й увірвалися всередину, тримаючи під прицілом кожен куток.

Але всередині було порожньо.

Тільки посеред пильного бетонного залу самотньо стояв стілець, навколо якого валялися обрізки свіжих мотузок. На підлозі виднілися чіткі сліди боротьби та кілька крапель крові.

Прямо на стільці лежав білий аркуш паперу. Ілля підійшов першим і вихопив його. На папері акуратним, розмашистим почерком Бараха було написано:

«Занадто пізно, Акімов. Вона моя. Цього разу — назавжди».

Ілля зі зловісним хрускотом стиснув папір у кулаці, відчуваючи, як усередині все випалює дика, неконтрольована лють.

Роман обережно поклав руку йому на плече, намагаючись заспокоїти:

— Ілля, ми знайдемо її. Мої люди вже прочісують ліс навколо.

Ілля повільно прибрав його руку й розвернувся до виходу:

— Ні, Романе. Поліція діє за протоколами, а в мене немає часу. Я знайду її сам. Своїми методами.

Наступну добу Ілля провів у безперервному русі. Він зустрічався з тими, хто знав Бараха ще з часів його перших кримінальних кроків. Він не шкодував грошей, купував інформацію за астрономічні суми, погрожував колишнім спільникам розправою та обіцяв повну недоторканність тим, хто піде назустріч.

Його безжальний тиск дав результат. Через двадцять чотири години на його телефон надійшло повідомлення з точними координатами. Барах переховувався в старому, майже закинутому двоповерховому дачному будинку в глухому кооперативі під Києвом. З ним було всього троє добре озброєних людей. Катя була там — жива, але часу залишалося обмаль.

Ілля не став дзвонити в поліцію. Він зібрав п’ятьох своїх найнадійніших бійців із колишньої охорони — перевірених у боях хлопців, які пройшли з ним крізь вогонь.

Під прикриттям глибокої ночі вони безшумно оточили будинок.

— Працюємо швидко й жорстко, — тихо віддав наказ Ілля, знімаючи зброю з запобіжника. — На ураження. Головне — витягнути її.

Вони пішли на штурм, вибивши вікна й двері одночасно з трьох боків. У темряві будинку спалахнула коротка, але запекла перестрілка. Гриміли постріли, спалахував пороховий вогонь. Двоє бойовиків Бараха впали замертво прямо в коридорі першого поверху. Третій, отримавши важке поранення в живіт, безсило сповз по стіні, кинувши зброю.

Сам Барах, скориставшись метушнею, встиг вискочити через вікно задньої кімнати й зник у густому лісовому масиві під покривом ночі.

Але Іллю зараз цікавило інше. Він вибив плечем двері маленької замкненої кімнати на другому поверсі.

Катя була там. Вона сиділа на підлозі, міцно зв'язана по руках і ногах, але її очі, сповнені сліз полегшення, дивилися на нього з безмежною любов’ю та вірою.

Він підбіг до неї, швидко розрізав ножем мотузки й міцно, до болю притиснув її до своїх грудей.

— Я тут, маленька моя... Я тут, — хрипко шепотів він, цілуючи її обличчя та волосся.

Вона міцно обняла його за шию, ховаючи обличчя на його плечі й тихо плачучи:

— Я знала... я знала, що ти прийдеш. Я ні на секунду не сумнівалася.

Коли вони виходили на подвір’я будинку, туди вже підлітали машини поліції з увімкненими маячками — Роман Плахотний встиг прибути за координатами, які Ілля скинув йому в останній момент.

Роман швидко підійшов до них, оглядаючи обох:

— Дякувати Богу, встигли. Але Барах пішов... Він поранений, мої хлопці бачили кривавий слід у лісі. Ми оточили район, але він хитрий лис.

Ілля обережно посадив Катю в салон своєї машини, накинувши на її плечі свою теплу куртку, і повернувся до слідчого. Його погляд був холодним, як лід:

— Нехай біжить. Це ненадовго. Головне — вона зі мною.

Того ж вечора вони повернулися до свого заміського будинку. Охорону навколо особняка було посилено втричі, тепер кожен метр території контролювався датчиками руху та озброєними патрулями.

Катя сиділа у вітальні перед каміном. Вона була слабка, втомлена, її зап'ястя прикрашали червоні сліди від грубих мотузок. Але вона знову взяла в руки свою віолончель, яку Ілля привіз їй із покинутої машини.

Вона почала грати. Звуки були тихими, уривчастими, сповненими пережитого жаху викрадення, але з кожним новим акордом у музиці дедалі виразніше звучала тема порятунку й того незламного кохання, яке не боїться жодного бруду й здатне пройти крізь будь-яке пекло.

Ілля сидів на підлозі біля її ніг, обіймаючи її за коліна й слухаючи кожну ноту.

Вона закінчила грати й тихо прошепотіла, дивлячись на полум'я в каміні:

— Він повернеться, Ілле. Барах не зупиниться, поки живий.

Він підняв голову, заглядаючи в її втомлені очі, і твердо посміхнувся:

— Я чекатиму на нього. І цього разу я завершу все назавжди.

Вона м'яко торкнулася його щоки й посміхнулася у відповідь:

— Ми чекатимемо на нього разом.

Вони вистояли в цій першій сутичці нової війни й стали ще сильнішими. Гра без правил тільки починалася, але вони були готові прийняти будь-який виклик. Разом.