Розділ 44. Переслідування
Ілля вирушив до Польщі за два дні після того, як вирвав Катю з бетонного полону.
Вона не благала його залишитися, не влаштовувала сцен і не просила кинути все. Вона занадто добре розуміла: поки Барах на волі, їхній дім ніколи не стане фортецею, а кожен шурхіт за вікном отруюватиме її душу новим приступом паніки.
Дивлячись на нього своїми глибокими, все ще втомленими очима, вона просто сказала:
— Знайди його, Ілля. Закінчи це раз і назавжди.
Він мовчки кивнув, підійшов і поцілував її — довго, гаряче, закарбовуючи на її губах обіцянку повернутися.
— Я повернуся дуже швидко, маленька, — тихо промовив він, відпускаючи її руку.
Вона ледь помітно посміхнулася:
— Я знаю.
Ілля вилетів до Варшави приватним рейсом. Разом із ним на борту перебували троє його найнадійніших людей — ті самі оперативники з колишньої служби безпеки синдикату, які знали звички, зв’язки та улюблені схованки Бараха ще з минулого життя.
У Варшаві на них уже чекав заздалегідь підготовлений контакт — місцевий інформатор, який тримав руку на пульсі польського кримінального підпілля. Зустріч відбулася на закритому паркінгу в передмісті.
— Він не у Варшаві, — швидко заговорив інформатор, нервово озираючись. — Барах заліг на дно у Кракові. Орендував старий, занедбаний приватний будинок на околиці міста. Його рана після київської перестрілки запалилася, тому він майже не встає. З ним двоє охоронців-поляків із місцевих шісток. Вони дістають йому ліки.
Ілля коротко кивнув, розплатився й дав знак своїм людям.
Вони вирушили негайно, орендувавши непомітний темний позашляховик. Нічний Краків зустрів їх тихими, порожніми вулицями та дрібним дощем. Будинок, де переховувався Барах, стояв на самій межі приватного сектору, оточений густими кущами й напівзруйнованим парканом.
Люди Іллі діяли безшумно й професійно. Вони швидко перелізли через огорожу й оточили будівлю, перекриваючи всі можливі шляхи відходу.
Штурм почався миттєво. Вікна першого поверху розлетілися на друзки. Охоронці Бараха виявилися звичайними найманцями, але спробували чинити спротив. Коротка, глуха перестрілка в напівтемряві коридору закінчилася швидко й безжально — обидва бойовики впали замертво на стару підлогу, так і не встигнувши зрозуміти, хто на них напав.
Ілля повільно піднявся дерев’яними сходами на другий поверх і вибив двері єдиної освітленої кімнати.
Барах лежав на старому ліжку. Його обличчя було блідим, змарнілим від лихоманки, а біла пов’язка на плечі просочилася свіжою кров’ю. Він важко дихав, тримаючи в тремтячій руці пістолет, але коли побачив холодний, невблаганний силует Іллі у дверях, його пальці безсило розтиснулися. Зброя з глухим стукотом упала на підлогу.
Він хрипко подивився на Іллю й закашлявся:
— Ти... Акімов... Ти запізнився.
Ілля повільно підійшов ближче, тримаючи його під прицілом, і опустив дуло пістолета:
— Ні, Бараху. Цього разу я якраз вчасно.
На губах пораненого з'явилася брудна, кривава посмішка. Він прохрипів, намагаючись зазирнути Іллі в самі зіниці:
— Навіть якщо ти вб’єш мене... це нічого не змінить. Вона... твоя солодка скрипалька... вона зламана. Я розбив її зсередини. Цей страх тепер житиме в ній назавжди. Ти спатимеш із примарою, Акімов.
Ілля міцно стиснув кулак, відчуваючи, як лють гарячою хвилею підступає до горла. Йому неймовірно хотілося натиснути на гачок і пустити кулю прямо в цю огидну посмішку. Але він стримався. Він більше не збирався бруднити свої руки заради цього сміття. Для Бараха був приготований інший, куди гірший фінал.
— Ти помиляєшся, — тихо й твердо відповів Ілля. — Вона куди сильніша за всіх вас разом узятих.
Він зробив крок назад і дістав телефон, викликаючи польську поліцію та представників Інтерполу, координати яких йому заздалегідь передав Роман Плахотний.
Бараха взяли під варту прямо в ліжку. Живим. Для тривалого, безжального міжнародного суду, де його свідчення остаточно поховають залишки колишньої кримінальної імперії Гладкого.
Ілля повернувся до Києва за тиждень. Він не став розповідати Каті кривавих деталей краківського штурму. Коли він летів у літаку, то лише коротко набрав її по телефону:
— Усе закінчено, маленька. Барах під вартою Інтерполу. Він більше ніколи не повернеться.
Вона весь цей час залишалася вдома, намагаючись повернути собі контроль над власним життям. Крок за кроком, повільно й важко, вона відновлювалася. Усі заплановані виступи на найближчий місяць агент офіційно скасував через «стан здоров’я», тож Катя мала час побути наодинці з собою.
Вона грала тільки вдома. Тихо, для самої себе, коли нікого не було поруч. Її музика тепер була іншою — у ній більше не було агресії Шостаковича чи виклику. Це були м'які, трохи сумні мелодії про глибоку душевну травму, про повільний шлях до світла й про те велике, рятівне кохання, яке тримало її на плаву.
Коли Ілля тихо відчинив вхідні двері заміського будинку, перше, що він почув — це величні, оксамитові звуки її віолончелі, що линули з вітальні.
Він зупинився на порозі, боячись поворухнутися. Катя закінчила останній акорд, повільно опустила смичок і повернула голову. На її обличчі відразу спалахнула щира, тепла посмішка.
Вона швидко відставила інструмент, підвелася й буквально підбігла до нього, кидаючись на шию й міцно обіймаючи.
— Ти повернувся... — прошепотіла вона, уткнувшись носом у його дорожнє пальто.
Він міцно притиснув її до себе, заплющивши очі від неймовірного полегшення:
— Повернувся, кохана. Назавжди. Тепер точно назавжди.
Вона підняла голову й поцілувала його. На її щоках знову з’явилися сльози, але цього разу це були сльози абсолютного щастя й довгоочікуваного миру.
— Я відновлююся, Ілле, — тихо сказала вона, заглядаючи йому в очі. — Кожен день граю трохи більше. Мені все ще страшно ночами, але коли я тримаю віолончель, страх відступає.
Він ніжно погладив її по волоссю:
— Я знаю, моя хороша. Я бачу.
Увечері вона грала тільки для нього одного. Камін затишно тріщав дровами, відкидаючи довгі тіні на стіни вітальні. Її гра цього разу звучала набагато впевненіше, голосніше й сильніше. Це була дивовижна музична повість про довге переслідування, про знищення останнього ворога й про той новий, чистий світанок, який нарешті вставав над їхніми життями.
Ілля сидів у кріслі навпроти, не зводячи з неї очей. Він знав, що ця друга травма залишила на її серці глибокий шрам, який затягуватиметься ще дуже довго. Але головне — вона була живою. Вона не зламалася. І він завжди буде поруч, щоб захистити її від будь-якого вітру.
Тепер вони дійсно були разом. Їхнє життя нарешті очистилося від кримінальних тіней минулого.
Майже повністю.