Розділ 43. Травма глибша
Катя повернулася додому, але дім більше не дарував відчуття безпеки. Він став чужим, холодним і надто просторим.
Вона тихо ходила порожніми кімнатами, наступаючи на паркет майже невагомо, ніби боялася розбудити привидів власного страху. Велика чорна віолончель стояла у кутку вітальні — Ілля особисто приніс її з покинутого автомобіля. Струни були цілі, глянцеве дерево м’яко відблискувало у світлі каміна, але вона навіть не дивилася в той бік. Інструмент, який колись був її порятунком, тепер здавався чужорідним тілом.
Перші три дні минули в суцільному мовчанні.
Вона спала годинами, ховаючись від реальності під важкою ковдрою, а коли прокидалася, то ледве торкалася їжі. Ілля практично не відходив від неї ні на крок. Він сам готував її улюблені легкі страви, терпляче приносив чай, міцно обіймав і щоразу повторював тихим, заколисуючим голосом:
— Ти вдома, маленька моя. Ти в безпеці. Все минулося.
Вона слухняно кивала у відповідь, але її очі залишалися порожніми, скляними й далекими.
Катя не плакала. Не влаштовувала істерик. Вона просто була відсутня — її душа ніби застрягла в тому холодному, сирому підвалі, куди її кинув Барах.
А вночі прийшли кошмари. Вона прокидалася посеред темряви від німого крику, що застрягав глибоко в горлі, вся в холодному поту, судомно ковтаючи ротом повітря. Ілля миттєво пригортав її до своїх грудей, шепочучи заспокійливі слова:
— Я тут, я поруч... Дихай, Катю, дихай.
Вона тремтіла у його міцних руках, як зляканий птах:
— Я знаю, знаю...
Але десь глибоко всередині вона більше не могла повірити в цю безпеку.
Ця друга травма виявилася куди глибшою й підступнішою за першу. Тоді, після першого викрадення, нею керував первісний страх і бажання вижити, які вона сублімувала в агресивну, потужну музику. Зараз же всередині панувала випалена, німа порожнеча. Вона втратила віру. Віру в те, що цей кошмар колись закінчиться. Віру у власну недоторканність. Віру в те, що музика взагалі здатна когось урятувати.
Ілля бачив цей руйнівний процес. Він не тиснув на неї, не змушував розмовляти й не пропонував узяти до рук смичок. Він просто залишався поруч — її мовчазним, непохитним щитом.
Лише за тиждень Катя вперше самостійно піднялася з ліжка на світанку. Повільно, наче уві сні, вона підійшла до віолончелі. Її пальці помітно тремтіли, коли вона торкнулася прохолодних металевих струн.
Вона сіла на стілець, обережно притулила інструмент до грудей і несміливо провела смичком.
Пролунала одна нота — хрипка, тремтлива, незавершена. За нею повільно, з важким зусиллям народилася друга. Музика давалася їй із неймовірним фізичним і душевним болем.
Ілля тихо стояв у дверях вітальні, склавши руки на грудях. Він уважно слухав, не наважуючись порушити цю крихку мить і не підходячи ближче, щоб не налякати її.
Вона почала грати уривчастий, ламаний фрагмент із Шостаковича. Це була сповідь про полон, про затиснуте в лещата горло, про безсилля й про те, що пальці більше не слухаються своєї господарки. Мелодія зривалася, фальшивила, плакала.
Нарешті Катя безсило опустила смичок. На її плечі опустилася важка втома.
Ілля повільно підійшов, сів на краєчок дивана поруч із нею й тихо промовив:
— Ти неймовірно сильна, Катю. Навіть сильніша, ніж сама думаєш.
Вона повільно похитала головою, вдивляючись у темне вікно:
— Ні, Ілле... Цього разу ні. Я зламана. Всередині мене більше нічого немає. Тільки попіл.
Він обережно взяв її тонку, холодну руку у свої гарячі долоні:
— Це не правда. Попіл — це просто ознака того, що вогонь закінчився. Але під ним усе ще тліє твоє вугілля. Ти відновлюєшся, крок за кроком.
Вона вперше підняла на нього погляд, і в її порожніх очах нарешті з'явилися живі, гарячі сльози. Протинаючи тишу, вони рясно покотилися її щоками.
— Мені так страшно, Ілле... — прошепотіла вона, задихаючись від плачу. — Мені здається, що він завжди стоїть за моєю спиною.
Він мовчки притягнув її до себе, міцно затискаючи у своїх обіймах. Катя плакала довго, ридаючи на його плечі, випускаючи назовні весь той накопичений жах, який тримав її в полоні ці дні. Він просто тримав її, даруючи своє тепло, і нічого не говорив. Він знав: слова зараз не потрібні. Потрібна була його присутність.
Наступного дня до них завітав Роман Плахотний. Його обличчя було суворим, а під очима залягли темні кола від хронічного недосипання. Він привіз свіжі новини з оперативного штабу.
— Барах уже не в Україні, — тихо заговорив Роман, дивлячись на Іллю та Катю, яка сиділа на дивані, закутана в теплий плед. — За нашими даними, використовуючи старі фальшиві документи й дипломатичні канали своїх покровителів, він зумів перетнути кордон із Польщею. Він серйозно поранений після вашого штурму, але все ще живий і дуже небезпечний.
Катя ледь помітно кивнула, її голос звучав тихо, але дивно спокійно:
— Я знала це. Він не заспокоїться. Він обов'язково повернеться, щоб завершити те, що почав.
Роман похмуро погодився:
— Це цілком можливо. Ми оголосили його в міжнародний розшук через Інтерпол, але...
Вона перебила його, переводячи свій погляд на Іллю:
— Ти знайдеш його раніше, правда?
Ілля подивився їй прямо в очі й без вагань, твердо кивнув:
— Я знайду його, Катю. Обіцяю тобі. Де б він не сховався.
Ці слова ніби повернули їй залишки життєвих сил. Катя повільно піднялася з дивана, скинула плед і впевненим кроком підійшла до своєї віолончелі.
Вона знову сіла, підняла смичок і заграла.
Цього разу її гра звучала зовсім інакше. Звуки стали сильнішими, глибшими й чистішими. Це була музика про її глибоку травму, про болісне відновлення і про ту первісну, незламну силу, яка повільно, але невблаганно поверталася в її серце.
Ілля та Роман мовчки слухали цю дивовижну сповідь інструменту. У вітальні заміського будинку знову панувала велична магія її мистецтва.
Коли остання нота згасла в повітрі, Катя повільно опустила віолончель і подивилася на чоловіків. На її обличчі вперше за цей довгий тиждень з’явилася ледь помітна, але впевнена посмішка.
— Я гратиму знову, — твердо сказала вона. — Концерт в опері відбудеться. Я не дозволю йому забрати моє життя.
Вони мовчки й з повагою кивнули їй у відповідь.
Її травма була набагато глибшою, ніж попередні. Але Катерина Вороніна була живою. І поруч із нею був чоловік, готовий спалити весь світ заради її безпеки.
Вона збиралася боротися. Своєю музикою, своїм коханням і своєю силою. До самого кінця.