Розділ 47. Полон на кораблі

 

Сталевий закритий контейнер повільно й методично хитався в такт важким морським хвилям. Цей монотонний, гнітівний рух ніби заколисував її, намагаючись приспати пильність і довести до божевілля.

Повітря всередині було густим, задушливим і гарячим, насиченим їдкими запахами солі, старої іржі, мазуту та її власного поту. Єдиним джерелом світла була самотня тьмяна лампочка під стелею, яка час від часу блимала й видавала тихий, роздратований тріск.

Катя сиділа на холодній залізній підлозі, міцно притиснувшись спиною до рифленої стіни. Її руки були заломлені назад і стягнуті грубою мотузкою, яка вже встигла врізатися в шкіру до кривавих саден, але вона більше не намагалася вирватися. Важкі сталеві кайдани на щиколотках з’єднувалися з масивним кільцем, намертво ввареним у підлогу.

Віолончелі не було. Цього разу вони не залишили їй навіть інструмента. Тільки вона — наодинці зі своїм ворогом та власною пам’яттю.

Її годували лише раз на добу. Мовчазний чоловік у чорній масці приносив черствий шматок хліба та пластикову пляшку теплої прісної води. Він ніколи не відповідав на запитання й навіть не видавав жодного звуку — просто стояв поруч, пильно дивився на неї крізь прорізи в тканині, чекаючи, поки вона поїсть, а потім забирав порожній посуд і йшов геть.

Катя вела відлік часу за тонкою смужкою світла, яка на кілька годин пробивалася крізь мікроскопічну щілину у верхньому шві контейнера. П’ять днів. Чи, можливо, вже шість.

Але вона не плакала. Цього разу в її серці не було панічного жаху, який паралізував її під час першого викрадення. Не було й тієї німої порожнечі, що ледь не знищила її після другого. Була лише чиста, крижана зосередженість.

Вона співала подумки.

Спочатку це була перевірена часом класика — щемливий концерт Елгара, звуки якого колись рятували її в найтемніші періоди життя. Потім вона перейшла на власну музику. Вона подумки відтворювала свою нову каденцію про полон, про липку темряву навколо й про те, як людська душа продовжує співати навіть тоді, коли тіло закуте в кайдани.

Катя заплющувала очі й починала «грати». Її пальці, попри зв’язані руки, ледь помітно рухалися в повітрі, перебираючи уявні струни, а праве плече робило мікрорухи, повторюючи помахи невидимого смичка. Цей уявний інструмент ніхто не міг у неї відібрати.

Вона не зламалася. Вона терпляче чекала. Вона знала: Ілля вже в дорозі. Він шукає її прямо зараз, розриваючи на шматки всіх, хто стоїть на його шляху. Він завжди знаходив її, де б вона не була.

Раптом важкі залізні двері контейнера з гуркотом прочинилися. Потік гарячого морського повітря увірвався всередину, змусивши лампочку затремтіти сильніше.

До контейнера увійшов чоловік. Він був зовсім не схожий на безликих найманців, які тримали її тут. Він повільно підійшов, притягнув дерев’яну скриньку й сів навпроти неї. Коли він спокійно зняв маску, Катя побачила зовсім молоде, майже юнацьке обличчя, але його очі були абсолютно порожніми й мертвими, як у акули.

— Ти сильна, Катерино, — тихо заговорив він, оглядаючи її з голови до ніг. — Гладкий свого часу сильно недооцінив тебе. Він вважав тебе просто слабкою іграшкою в руках Акімова.

Катя зустріла його погляд без остраху. Вона ледь чутно спитала:

— Ти — син Антона Гладкого?

Молодик холодно й різко посміхнувся:

— Племінник. Мій дядько зараз гниє за ґратами, його імперію зруйновано, але наша справа жива. І ти в ній — головний символ. Ти — те, що тримає Акімова на плаву. Ми зламаємо тебе, Катю. А потім або вигідно продамо тим, хто давно хотів долучитися до твоєї «творчості» на закритих аукціонах, або просто вб’ємо на його очах.

Вона дивилася на нього, і на її змученому, блідому обличчі раптом з’явилася спокійна, зневажлива посмішка:

— Ти не зламаєш мене. Твій дядько намагався. Барах намагався. Де вони зараз? Ти — лише слабка тінь їхнього минулого. У тебе нічого не вийде.

Його очі миттєво налилися люттю. Він різко підвівся й з розмаху вдарив її тильною стороною долоні по обличчю.

Голова Каті мотнулася вбік, вона боляче вдарилася об металеву стіну, а на її губі миттєво виступила гаряча, солона кров. Але вона не видала жодного звуку. Вона навіть не заплющила очей, продовжуючи дивитися на нього з тією ж крижаною зневагою.

Хлопець важко дихав, намагаючись придушити гнів. Він зрозумів, що фізичний біль більше не діє на цю жінку так, як раніше.

— Подивимося, як ти заспіваєш за кілька днів, коли ми вийдемо у відкритий океан, — жорстко кинув він, розвернувся й швидко вийшов.

Важкі двері контейнера знову зачинилися з глухим залізним дзвоном. Замки клацнули, і всередині знову запанувала спекотна, задушлива темрява.

Катя повільно повернула голову, злизала кров із розбитої губи й знову притулилася потилицею до заліза.

Вона почала співати подумки — ще голосніше, ще чіткіше, ніж до його візиту. Вона співала про цей новий біль, про свою незламну внутрішню силу й про Іллю, чиє серце зараз билося в унісон з її серцем.

Вона відчувала, що він уже близько. Його кроки вже відбивалися луною в її душі. Вона виживе попри все, вийде на свободу й знову заспіває на весь світ.

У цій абсолютній, залізній темряві продовжувала звучати її музика. Вічна, непереможна й вільна.

Катерина Вороніна чекала на свій фінальний бій.