Розділ 49. Виявляється, що викрадач не — Гладкий

 

Катя сиділа на пасажирському сидінні Іллиного позашляховика, мовчки дивлячись у вікно на нічний Київ, що миготів повз них розмитими вогнями ліхтарів. Вони щойно повернулися з аеропорту після виснажливого перельоту з Кіпру. Вона була вільною, але її тіло все ще за звичкою стискалося, пам’ятаючи холод залізних кайданів, здерта шкіра на зап’ястях пекла під рукавами светра, а розбита губа відгукувалася тупим болем при кожному подиху.

Ілля тримав її за руку — міцно, гаряче, ніби досі боявся, що вона може розчинитися в нічній темряві, якщо він послабить хватку бодай на мить.

Він не розповідав, крізь яке пекло йому довелося пройти, щоб вирахувати цей занедбаний склад у Лімасолі. Вона не питала. Їм обом не потрібні були зайві слова, щоб розуміти одне одного.

У будинку панувала густа, майже лікувальна тиша. Катя відразу пішла до ванної кімнати, де довго стояла під гарячими струменями води, намагаючись змити з себе липкий запах портового контейнера, мазуту та страху.

Ілля терпляче чекав у спальні. Коли вона нарешті вийшла, загорнувшись у його простору затишну сорочку, яка пахла його парфумами й домом, вона повільно сіла на краєчок ліжка.

— Це не Гладкий, Ілле, — тихо сказала вона, дивлячись прямо перед собою.

Він суворо кивнув:

— Знаю, маленька.

Вона перевела на нього свій глибокий погляд:

— Його племінник. Він сам мені про це сказав там, на кораблі. Молодий, із абсолютно мертвими очима. Він прагне відбудувати все, що зруйнував його дядько.

Ілля повільно підвівся, і Катя помітила, як під шкірою на його щелепах заходили жорсткі жорна м'язів, а кулаки стиснулися до білизни суглобів:

— Я вже почув це від тих виродків, яких мої хлопці взяли живими на складі в Лімасолі. Наші хлопці з Інтерполу вже витискають із них інформацію.

Вона важко видихнула, опускаючи плечі:

— Ця мережа набагато більша, ніж ми думали. Антон Гладкий був лише видимою вершиною айсберга.

Ілля підійшов і сів поруч із нею на ліжко, обережно притягуючи її до себе й обіймаючи за плечі:

— Так, це залишки його старої імперії. Його спадкоємці. Вони не змогли пробачити мені те, що я здав їхні фінансові потоки правоохоронцям і зрадив синдикат. А тебе... тебе вони вирішили використати як головну зброю проти мене. Вони хотіли перетворити твою вразливість на свій тріумф.

Вона підняла руку й ніжно торкнулася його щоки, відчуваючи жорстку триденну щетину:

— Ми навіть не здогадувалися, наскільки глибоко це все пустило коріння.

Він важко зітхнув і похитав головою:

— Я знав, що хвости залишаться. Але я був упевнений, що після арешту Гладкого та ліквідації Бараха з цим покінчено. Я недооцінив їхню жадобу реваншу.

Катя повільно підвелася. Вона підійшла до своєї віолончелі, що стояла у кутку кімнати, обережно вивільнила її з чохла й сіла на стілець.

Вона заграла. Мелодія народилася миттєво — тиха, пронизлива, сповнена тривожного, низького вібрато. Музика розповідала про нову загрозу, про невидиму павутину офшорів і кримінальних зв'язків, яка знову спробувала обплутати їхнє життя. Це була сповідь про те, що довгоочікуваний фінал виявився лише початком нової, ще більш небезпечної гри.

Ілля мовчки слухав її, не зводячи з неї очей. Коли останній акорд розчинився в тиші спальні, він підійшов, обережно забрав інструмент, відставив його вбік і міцно обійняв її, підіймаючи на руки.

— Ми знайдемо їх усіх, кохана. До останнього покидька, — прошепотів він їй на вухо.

Вона притулилася до його грудей:

— Тільки разом, Ілле. Більше жодних таємниць.

Наступного ранку Катя особисто зателефонувала Роману Плахотному.

— Це не люди Гладкого, Романе. Це абсолютно нова, молода гілка синдикату, — без вступу заявила вона в слухавку.

На іншому кінці дроту почулося важке, втомлене зітхання оперативника:

— Я знаю, Катю. Ми вже допитуємо затриманих на Кіпрі. Картина вимальовується паршива. Вони мобільніші, хитріші й не мають тих моральних обмежень, які стримували старе покоління мафії. Але ми копаємо. Інтерпол підключив свої найкращі аналітичні центри в Європі.

Поклавши слухавку, Катя прийняла рішення, яке вимагало від неї колосальної мужності. Вона зв'язалася з молодою журналісткою-розслідувачкою, яка після загибелі Олени очолила її відділ у виданні й продовжила боротьбу проти кримінальних структур.

Зустріч була короткою, але максимально продуктивною. Катя передала їй усі деталі свого викрадення й ті уривки розмов, які встигла почути в полоні.

— Пишіть про це, — твердо сказала Катя журналістці. — Пишіть про те, що гідра відростила нову голову. Світ має знати, що арешт Гладкого не розв'язав проблему. Спадкоємці продовжують його справу прямо зараз.

Резонансна стаття вийшла вже за тиждень під гучним заголовком: «Мафія не померла: нові обличчя та молода кров імперії Гладкого». У матеріалі детально розписувалися нові схеми, офшорні рахунки на Кіпрі та зв’язки молодого племінника Гладкого з європейським чорним ринком.

Суспільство знову вибухнуло хвилею обурення. Світові медіа підхопили цю тему, і обличчя Катерини Вороніної знову з’явилося на обкладинках провідних видань. Але тепер вона більше не була просто відомою жертвою обставин чи талановитою скрипалькою. Вона стала справжнім голосом протесту, символом незламності для тисяч людей.

Невдовзі вона знову вийшла на велику сцену філармонії з новим благодійним концертом. Її гра цього разу була маніфестом. Вона грала про свого викрадача, про гнилу систему, яку вони обов'язково зруйнують, і про те, що світло правди завжди виявляється сильнішим за будь-який морок.

Ілля весь цей час перебував поруч. Поки вона підкорювала серця глядачів своєю музикою, він вів власну, тиху війну. Завдяки новим публікаціям та тиску Інтерполу йому вдалося вийти на свіжий слід синдикату. Фінансові потоки та бази підготовки нових бойовиків вели прямо до Румунії.

Він не став розповідати їй усіх кривавих подробиць майбутньої операції, бережучи її спокій, але Катя за його занадто зосередженим поглядом та частими нічними дзвінками розуміла все без слів.

Увечері перед його черговим від’їздом вона грала тільки для нього одного. Мелодія була наповнена пристрастю, тривогою та безмежним коханням.

Пізніше, у спальні, вони кохалися з такою неймовірною, відчайдушною ніжністю, ніби цей раз міг стати для них останнім. Катя міцно стискала його плечі, гаряче шепочучи в темряву спальні:

— Ми закінчимо це, Ілле... Обов'язково закінчимо.

Він ніжно цілував її в скроні, заколисуючи у своїх обіймах:

— Так, маленька. Ми знищимо їх під корінь.

Новий викрадач виявився набагато гіршим, хитрішим і небезпечнішим за Антона Гладкого. Але й вони з Іллею більше не були тими беззахисними жертвами, якими були на самому початку цього шляху. Вони стали сильнішими.

Ця жорстока гра без правил тривала, але цього разу вони були готові йти до кінця. Зі своєю музикою, зі своєю правдою і зі своїм непереможним коханням, яке не зміг зламати жоден залізний контейнер у світі.